також зазирнув у щілину і спитав Максима:
— Він там? Що він там робить?
— Зефе! — погукав Максим, нахилившись. — Де ви там, Зефе?
З щілини почулося лунке:
— Спускайтесь сюди! Стрибайте, тут м’яко…
Максим позирнув на однорукого. Той похитав головою.
— Це не для мене, — сказав він. — Стрибайте, а я потім спущу вам мотузку.
— Хто тут? — загорлав раптом унизу Зеф. — Стрілятиму, масаракш!
Максим звісив ноги у щілину, відштовхнувся і стрибнув. Майже тої ж миті він по коліна вгруз у порохняву масу і сів. Зеф був десь поблизу. Максим заплющив очі і кілька секунд посидів, звикаючи до темряви.
— Ходи сюди, Маку, тут хтось є, — прогудів Зеф. — Вепре! — крикнув він. — Стрибай!
Вепр відповів, що втомився як пес і з задоволенням посидить нагорі.
— Як хочеш, — сказав Зеф. — Але, на мій погляд, це — Фортеця. Згодом пошкодуєш…
Однорукий відповів невиразно, голос у нього був кволий: його, здається, знову нудило і було йому не до Фортеці. Максим розплющив очі й роззирнувся. Він сидів на купі землі посередині довгого коридора з шорсткими цементовими стінами. Дірка у стелі була чи то вентиляційним отвором, чи то пробоїною. Зеф стояв кроків за двадцять і також роздивлявся, світячи ліхтариком навсібіч.
— Що це тут? — спитав Максим.
— Звідкіля я знаю? — сказав Зеф сварливо. — Може, схов який-небудь. А може, й справді Фортеця. Знаєш, що таке Фортеця?
— Ні, — сказав Максим і почав сповзати з купи.
— Не знаєш… — сказав Зеф неуважно. Він і далі озирався, світячи ліхтариком по стінах. — Що ж ти тоді знаєш… Масаракш, — сказав він, — тут щойно хтось був…
— Людина? — спитав Максим.
— Не знаю, — відповів Зеф. — Прокрався вздовж стіни і щез… А Фортеця, приятелю, — це така штука, що ми могли б за один день закінчити усю нашу роботу… Ага, сліди…
Він присів навпочіпки. Максим присів поруч і завважив ланцюжок відбитків у порохняві під стіною.
— Дивні сліди, — сказав він.
— Маєш рацію, приятелю, — сказав Зеф, озираючись. — Я таких слідів ще не бачив.
— Ніби хтось на кулаках пройшов, — сказав Максим.
Він стиснув кулак і зробив відбиток поруч зі слідом.
— Схоже, — з повагою визнав Зеф. Він посвітив у глиб коридора. Там щось кволо мерехтіло, відсвічуючи, чи то поворот, чи то глухий кут. — Ходімо глянемо? — сказав він.
— Тихше, — сказав Максим. — Мовчіть і не рухайтесь.
У підземеллі коливалася ватяна волога тиша, проте коридор не був мертвим. Хтось там, попереду, — Максим не міг точно визначити, де і як далеко, — стояв, притискаючись до стіни, хтось невеличкий, зі слабким і незнайомим запахом. Він спостерігав за ними і був невдоволений їхньою присутністю. Це було щось зовсім незнайоме, і наміри його були невловні.
— Нам обов’язково треба йти? — спитав Максим.
— Хотілося б, — сказав Зеф.
— Навіщо?
— Треба глянути, можливо, це все-таки Фортеця… Якби ми знайшли Фортецю, тоді, друже мій, усе пішло б інакше. Я у Фортецю не вірю, але коли говорять — як знати… Можливо, і не все брешуть…
— Там хтось є, — сказав Максим. — Я не розумію хто.
— Он як? Гм… Якщо це Фортеця, тут, за легендою, живуть або залишки гарнізону… Вони, розумієш, тут сидять і не відають, що війна скінчилася, вони, розумієш, у розпал війни оголосили себе нейтральними, замкнулися і пообіцяли, що висадять у повітря увесь суходіл, якщо до них полізуть…
— А вони можуть?
— Якщо це Фортеця, вони все можуть… Та-ак… Нагорі ж повсякчас вибухи, стрілянина… Цілком можливо, що вони вважають, буцімто війна ще не скінчилася… Принц тут якийсь командував чи герцог… Добре було б з ними зустрітися і погомоніти.
Максим знову прислухався.
— Ні, — сказав він упевнено. — Немає там ні принца, ні герцога. Там якийсь звір, чи що… Ні, не звір… Або?
— Що- або?
— Ви сказали: або залишки гарнізону, або?..
— А-а… Ну, це дурниці, бабині казочки… Ходімо глянемо.
Зеф зарядив гранатомет, узяв його навскидку і вирушив уперед, світячи ліхтариком. Максим пішов поруч. Кілька хвилин вони брели коридором, відтак уперлися в стіну і звернули направо.
— Вас дуже чути, — сказав Максим. — Там щось відбувається, а ви так сопете…
— Що ж мені — не дихати? — негайно наїжачився Зеф.
— І ліхтарик мені ваш заважає, — сказав Максим.
— Тобто як це — заважає? Темно…
— У темряві я бачу, — сказав Максим, — а от через ваш ліхтарик нічого розібрати не можу… Давайте, я піду вперед, а ви залишайтесь. А то ми так нічого не дізнаємося.
— Н-ну, як хочеш… — у голосі Зефа не було й сліду звичної впевненості.
Максим знову заплющив очі, відпочив од хитливого світла, пригнувся і рушив уздовж стіни, намагаючись зовсім не шуміти. Невідомий був десь неподалік, і Максим наближався до нього з кожним кроком. Коридорові кінця не було. Праворуч з’явилися двері, всі вони були залізні і всі були позамикані. Навстріч тягло. Повітря було вогкувате, тхнуло пліснявою і ще тим, невідомим, живим і теплим. Позаду обережно шумів Зеф; він був розгублений і боявся відстати. Максим відчув це і засміявся сам до себе. Він відволікся буквально на секунду, і за цю секунду невідомий щез. Максим зупинився вкрай здивований. Невідомий щойно був попереду, зовсім поруч, а відтак в одну мить мовби розчинився у повітрі і так само миттєво виник за спиною, також зовсім поруч.
— Зефе! — покликав Максим.
— Так! — лунко озвався рудобородий.
Максим уявив собі, як невідомий стоїть між ними і повертає голову на голоси.
— Він між нами, — сказав Максим. — Не здумайте стріляти.
— Гаразд, — сказав Зеф по хвилі. — Ні дідька не видно, — повідомив він. — Який він на вигляд?
— Не знаю, — відповів Максим. — М’яке.
— Тварина?
— Не схоже, — сказав Максим.
— Ти ж запевняв, що бачиш у темряві.
— Я не очима бачу, — сказав Максим. — Помовчте.
— Не очима… — пробурчав Зеф і затих.
Невідомий пристояв, перетнув коридор, зник і по якімсь часі знову з’явився попереду. Йому також цікаво, подумав Максим. Він дуже прагнув викликати в собі відчуття симпатії до цієї істоти, але щось заважало — мабуть, неприємне поєднання незвіриного інтелекту з напівзвіриною зовнішністю. Він знову рушив уперед. Невідомий відступав, зберігаючи постійну дистанцію.
— Як справи? — спитав Зеф.
— Усе те саме, — відповів Максим. — Можливо, він нас кудись веде або заманює.
— А впораємося? — спитав Зеф.
— Він не збирається нападати, — сказав Максим. — Йому самому цікаво.
Він замовк, тому що невідомий знову зник, і Максим тої ж миті відчув, що коридор скінчився. Довкола було просторе приміщення. Все-таки тут було занадто темно. Максим майже нічого не бачив. Він відчував присутність металу, скла, відгонило іржею, і був тут струм високої напруги. Кілька секунд Максим стояв незрушно, потім, розібравшись, де вимикач, потягся до нього, але в цю мить невідомий з’явився знову. І не сам. З ним був другий, схожий, проте не точно такий самий. Вони стояли біля тієї ж стіни, що й Максим, він чув їхнє дихання — прискорене і вологе. Він завмер у надії, що вони наблизяться, однак вони не підходили, і тоді він, щомога звузивши зіниці, натис на клавіш вимикача.
Мабуть, щось було негаразд у ланцюгові — лампи спалахнули всього на долю секунди, десь із тріском луснули запобіжники, і світло знову згасло, але Максим устиг побачити, що невідомі істоти були невеличкі, на зріст як велика собака, стояли карачки, були вкриті темною шерстю, і в них були великі, важкі голови. Очі Максим розгледіти не встиг. Дивні істоти негайно щезли, мовби їх і не було.
— Що там у тебе? — спитав Зеф стривожено. — Що за спалах?
— Я запалював світло, — відгукнувся Максим. — Ідіть сюди.
— А де цей? Ти його бачив?
— Майже не бачив. Схожі усе-таки на тварин. Щось подібне до собак з великими головами…
По стінах застрибали відблиски ліхтарика. Зеф говорив на ходу:
— А, собаки… Живуть тут такі у лісі. Живих їх, щоправда, я ніколи не бачив, зате підстрелених — безліч разів…
— Ні, — сказав Мак із сумнівом у голосі. — Це все-таки не тварини.
— Тварини, тварини, — сказав Зеф. Голос йога лунко розлігся під високим склепінням. — Даремно ми з тобою дрижаки ловили. Я було подумав, що упирі… Масаракш! Та це ж Фортеця!
Він зупинився посередині приміщення, бігаючи променем по стінах, по рядах циферблатів, по розподільних щитах. Блищало скло, нікель, вицвіла пластмаса.
— Ну, вітаю, Маку. Усе-таки ми її з тобою знайшли. Даремно я не вірив. Даремно… А це що таке? Ага… Це електронний мозок, і все під напругою! Ох, дідько його бери, сюди б Коваля!.. Послухай, а ти нічого в цьому не тямиш?
— У чому саме? — спитав Максим, підходячи.
— Та у цій от механіці… Це ж пульт управління! Якщо у ньому розібратися, увесь край наш! Уся ця техніка нагорі управляється звідси! Ох, якби розібратися, масаракш!
Максим відібрав у нього ліхтарик, поставив так, щоб світло розсіювалося по приміщенню, і роззирнувся. Повсюди лежала порохнява, лежала уже багато років, а на столі у кутку на розстеленому зітлілому папері стояла тарілка, заляпана чорним, і поруч — виделка. Максим пройшовся вздовж пультів, торкнувся верньєрів, спробував увімкнути електронну машину, взявся за рубильник — рукоятка залишилася у нього в пальцях…
— Навряд, — сказав він нарешті. — Навряд чи звідси можна чим-небудь особливим управляти. По- перше, занадто усе тут просте, швидше всього це або станція спостереження, або одна з контрольних підстанцій… Тут усе якесь допоміжне… І машина слабка, не вистачить навіть, щоб десятком танків управляти… А потім, тут же все розвалилося, ні до чого не можна доторкнутися. Струм, щоправда, є, але напруга нижча від норми: котел, мабуть, геть забило… Ні, Зефе, усе це не так просто, як вам