захлинатися, горіло мастило. Щоправда, прохідність у цієї атомної шкапини усе ще залишалася чудовою. Дорога чи не дорога — їй було однаковісінько, кущів і неглибоких ковбань вона не помічала зовсім, повалені дерева чавила на дрібки. Молоді деревця, що проросли крізь поколотий бетон, вона завиграшки підминала під себе, а через глибокі ями, наповнені чорною водою, переповзала, ніби аж форкаючи від задоволення. І курс вона тримала чудово, повернути її було дуже нелегко.
Шосе було доволі пряме, у відсіці брудно і задушливо, і врешті-решт Максим встановив ручний газ, виліз назовні і зручно влаштувався на краю люка під решітчастим лотоком ракети. Танк сурганився вперед, начебто це був його справжній курс, визначений давньою програмою. Було в ньому щось самовдоволене й простакувате, і Максим, закоханий у машини, навіть схвально поплескав його по броні.
Жити було можна. Праворуч і ліворуч відповзав назад ліс, розмірено клекотів двигун, радіація* нагорі майже не відчувалася, вітерець був порівняно чистий і приємно холодив шкіру. Максим підвів голову і глянув на ніс ракети. Його помітно погойдувало. Мабуть, ракету справді потрібно скинути. Зайва вага. Вибухнути вона, звісно, не вибухне, давно «протухла», він ще вночі обстежив її, проте важить вона тонн з десять, навіщо тягти таке на собі? Танк перся вперед, а Максим заходився повзати по лотоку, відшукуючи механізм кріплення. Він знайшов механізм, але все заіржавіло, і довелося поморочитися; і поки він морочився, танк двічі з’їжджав на поворотах у ліс і починав, гнівно завиваючи, трощити дерева, і Максимові доводилося поспішати до важелів, заспокоювати залізного дурня і виводити його знов на дорогу. Але врешті-решт механізм спрацював, ракета тяжко мотнулася і гепнула на бетон, а потім громіздко відкотилася у кювет. Танк підстрибнув і пішов легше, і в цю мить Максим завважив попереду першу заставу.
На узліссі стояли два великі намети і автофургон, диміла польова кухня. Два легіонери, голі до пояса, вмивалися — один зливав другому з манірки. Посередині шосе стяв і дивився на танк вартовий у чорній накидці, а праворуч від шосе стирчали два стовпи, з’єднані поперечиною, і з цієї поперечини щось звисало, щось довге й біле, майже торкаючись землі. Максим спустився у відсік, щоб не було видно картатого балахона, і вистромив голову. Вартовий, із зачудуванням витріщаючись на танк, задкував до узбочини, відтак розгублено озирнувся на фургон. Напівголі легіонери перестали вмиватися і також дивилися на танк. Під гримкотіння гусениць з наметів і фургона вийшли ще кілька чоловік, один — у мундирі з офіцерськими шнурами. Вони були вкрай здивовані, проте не стривожені; офіцер вказав на танк рукою і щось сказав, і всі розсміялися. Коли Максим порівнявся з вартовим, той гукнув йому нечутно за шумом двигуна, і Максим у відповідь прокричав:
— Усе гаразд, стій, де стоїш!..
Вартовий також нічого не розчув, але на обличчі його відбилося задоволення. Пропустивши танк, він знову вийшов на середину шосе і завмер у попередній позі Було очевидно, що все обійшлося.
Максим повернув голову і побачив зблизька те, що звисало з поперечини. Секунду він дивився, відтак шпарко присів, заплющив очі і без усякої потреби схопився за важелі. «Не слід було дивитися, — подумав він. — Лихий мене смикнув повертати голову, їхав би та й їхав, нічого б не знав… — Він примусив себе розплющити очі. — Ні, — подумав він, — дивитися треба. Треба звикати. І треба впізнавати. Нічого відвертатися. Я не маю права відвертатися, якщо вже взявся за цю справу. Певно, це був мутант, смерть не може так спотворити людину. А от життя може. Воно і мене спотворить, і нікуди від цього не дінешся, і не треба опиратися, треба звикати. Можливо, попереду в мене сотні кілометрів доріг, заставлених шибеницями…»
Коли він знову висунувся з люка і глянув назад, застави вже не було видно — ні застави, ні самотньої шибениці при дорозі. Добре було б зараз їхати додому… Ось так їхати, їхати, їхати, а в кінці — дім, мати, батько, хлопці… Приїхати, прокинутися, вмитися і розповісти їм страшний сон про населений острів… Він спробував уявити собі Землю, однак у нього нічого не вийшло, тільки було дивно думати, що десь є чисті веселі міста, багато добрих, розумних людей, всі один одному довіряють… «Ти шукав собі справу, — подумав він. — Ну от, у тебе тепер є справа — важка справа, брудна справа, та навряд чи ти знайдеш де-небудь коли-набудь іншу справу, настільки ж важливу…»
Попереду на шосе з’явився якийсь механізм, що неквапливо повз у той самий бік — на південь. Це був невеличкий гусеничний трактор, який тягнув за собою причіп з металевою решітчастою фермою. У відкритій кабіні сидів чолов’яга у картатому балахоні і курив люльку; він байдуже зиркнув на танк, на Максима і відвернувся. «Що це за ферма? — подумав Максим. — Які знайомі обриси… — Потім він раптом утямив, що це секція башти. — Зіштовхнути б її зараз у рівчак, — подумав він, — і проїхатися по ній разів зо два взад-вперед…» — Він озирнувся, і вираз його обличчя, мабуть, дуже не сподобався водієві трактора — водій зненацька загальмував і спустив одну ногу на гусеницю, ніби готувався вистрибнути. Максим одвернувся.
Хвилин за десять він завважив другу заставу. Це був аванпост величезної армії картатих рабів, а можливо, якраз і не рабів, а найвільніших людей у країні, — два тимчасових будиночки з блискучими цинковими дахами, невисокий штучний пагорб, на ньому сірий приземкуватий капонір з чорними щілинами амбразур. Над капоніром уже зводилися перші секції башти, а навколо пагорба стояли автокрани, трактори, валялися без ладу залізні ферми. Ліс на кілька сотень метрів праворуч і ліворуч від шосе був знищений, на відкритій місцевості де-не-де комашилися люди в картатому одязі. За будиночками виднівся довгий низький барак. Перед бараком сохло на мотузках сіре ганчір’я. Трохи віддалеки біля шосе стирчала дерев’яна вишка з майданчиком; по майданчику походжав вартовий у сірій формі, у глибокій касці, і стояв кулемет на тринозі. Під вишкою юрмилися ще солдати; вони мали вигляд людей, які знемагають від комарів і нудьги. Всі курили.
«Ну, тут я також проїду без клопотів, — подумав Максим, — тут край землі й усім на все наплювати». Проте він помилився. Солдати облишили відмахуватися од комарів й ушнипилися в танк. Потім один, худий, на когось дуже схожий, поправив на голові каску, вийшов на середину шосе і здійняв руку. «Це ти даремно, — подумав Максим із жалем, — це тобі ні до чого. Я вирішив тут проїхати, і я проїду… — Він сковзнув униз, до важелів, всівся зручніше й поставив ногу на акселератор. Солдат на шосе і далі стояв зі здійнятою рукою. «Зараз я дам газ, — подумав Максим, — ревону як слід, і він відскочить… А якщо не відскочить, — подумав він з раптовою люттю, — то що ж, на війні як на війні…»
І раптом він упізнав цього солдата. Перед ним був Гай — схудлий, змарнілий, порослий щетиною, у лантухуватому солдатському комбінезоні.
— Гай… — промурмотів Максим. — Друзяко… Як же я тепер?
Він прибрав ногу з газу, вимкнув зчеплення, танк уповільнив рух і зупинився. Гай опустив руку і неквапом пішов назустріч. І тут Максим аж засміявся від радості. Усе виходило якнайкраще. Він знову увімкнув зчеплення і приготувався.
— Ей! — по-начальницькому крикнув Гай і постукав прикладом по броні. — Хто такий?
Максим мовчав, тихенько посміюючись.
— Є там хто? — У голосі Гая з’явилася деяка непевність.
Потім його ковані підбори загримкотіли по броні, люк ліворуч розчинився, і Гай просунувся у відсік. Угледівши Максима, він відкрив рота, і тої ж миті Максим схопив його за комбінезон, шарпнув на себе, завалив на гілляччя в ногах і притиснув… Танк ревонув жахливим ревом і рвонувся вперед. «Розіб’ю двигун», — подумав Максим. Гай смикався і вертівся, каска з’їхала йому на обличчя, він нічого не бачив і тільки вихався наосліп, намагаючись витягти з-під себе автомат. Відсік раптом виповнився гримкотінням і брязкотом — мабуть, у тил танкові вдарили автомати і кулемет. Це було безпечно, але неприємно, і Максим з нетерпінням стежив, як насувається стіна лісу, все ближче… ближче… І от перші кущі… Хтось картатий сахнувся з дороги… І от уже навколо ліс, і кулі вже не стукотять по броні, і шосе попереду вільне на багато сотень кілометрів.
Гай нарешті видобув з-під себе автомат, але Максим зідрав з нього каску і побачив його спітніле ошкірене обличчя і засміявся, коли лють, жах і жадоба вбивати змінилася на цьому обличчі виразом спершу розгубленості, відтак зачудування і, зрештою, радості. Гай поворушив губами — певно, сказав «Масаракш!» Максим кинув важелі, притягнув його до себе, мокрого, худого, порослого щетиною, обійняв, пригорнув від надміру почуттів, затим відпустив і, тримаючи його за плечі, сказав:
— Гаю, друже, до чого ж я радий!
Зовсім нічого не було чути. Він глянув у оглядову щілину: шосе було, як і досі, пряме, і він знову поставив ручний газ, а сам виліз нагору і витягнув Гая за собою.
— Масаракш! — сказав пом’ятий Гай. — Це знову ти!
— А ти не радий? От я дуже радий! — Максим аж тепер збагнув, як йому завжди не хотілося їхати на Південь самому.
— Що все це означає? — вигукнув Гай. Перша радість у нього вже минулася, він занепокоєно роззирався. — Куди?! Навіщо?!
— На Південь! — крикнув Максим. — Досить з мене твоєї гостинної батьківщини!
— Втеча?
— Так!
— Ти збожеволів! Тобі подарували життя!
— Хто це подарував мені життя? Життя моє! Належить мені!
Розмовляти було важко, доводилося кричати, і якось мимоволі замість дружньої бесіди виходила сварка. Максим зіскочив у люк і зменшив оберти. Танк пішов повільніше, однак уже не ревів і не брязкотів так гучно. Коли Максим повернувся нагору, Гай сидів насумрений і рішучий.
— Я зобов’язаний тебе повернути, — виголосив він.
— А я зобов’язаний тебе звідси забрати, — виголосив Максим.
— Не розумію. Ти остаточно з’їхав з глузду. Звідсіля втекти неможливо. Треба повернутися… Масаракш, повертатися тобі також не можна, тебе розстріляють… А на Півдні нас з’їдять… Бодай ти пропав зі своїм божевіллям!
