загалом зрозуміло чому. Він ніколи нічого не боявся. Так, він довго сидів у себе в кабінеті, та врешті-решт зрозумів свою справжню ціну. Зрозумів, що він потрібен усім нам, хоч би хто ми були і хоч би як чубилися між собою. Тому що тільки він може створити захист, тільки він може позбавити нас мук… А шмаркачі у білих халатах малюють на нього карикатурки…
Референт розчинив перед прокурором наступні двері, і прокурор побачив свого Мака. Мак у білому халаті з шевроном на рукаві сидів на підвіконні й дивився у двір. Коли б який-небудь радник юстиції дозволив собі у службовий час стирчати на підвіконні й купувати витрішки, його можна було б із спокійним сумлінням послати по етапу, як відвертого неробу і навіть саботажника. У даному ж випадку, масаракш, нічого не можна було сказати. Ти його за барки, а він тобі: «Даруйте! Я подумки експериментую. Відійдіть і не заважайте!»
Великий Мак продавав витрішки. Він пробіг очима по гостях, повернувся було до свого заняття, однак тої ж миті знов озирнувся й придивився пильніше. «Впізнав, — подумав прокурор. — Впізнав, розумнику мій…» Він увічливо всміхнувся Макові, поплескав по плечу молоденького лаборанта, який крутив арифмометр, і, зупинившись посередині кімнати, роззирнувся.
— Н-ну… — проказав він у простір між Маком і Пуголовком. — А тут у нас що робиться?
— Пане Сим, — сказав Пуголовок, червоніючи, підморгуючи і потираючи руки, — поясніть панові інспектору, чим ви… кахи… гм…
— А я вас знаю, — сказав великий Мак, якось несподівано виникаючи на відстані двох кроків од прокурора. — Пробачте, якщо я не помиляюсь, ви — державний прокурор.
Авжеж, мати справу з Маком було нелегко — увесь ретельно обміркований план полетів шкереберть відразу: Мак і в думці не мав нічого приховувати, він нічого не боявся, йому було цікаво, він дивився на прокурора з висоти свого велетенського зросту, мов на якусь дивну екзотичну тварину…
Треба було перебудовуватися на ходу.
— Так, — з холодним подивом проказав прокурор і перестав усміхатися. — Наскільки мені відомо, я справді державний прокурор, хоча мені незрозуміло… — Він спохмурнів і втупився в обличчя Мака. Мак широко усміхався. — Чи ти ба! — вигукнув прокурор. — Ну звісно ж… Мак Сим, він же Максим Каммерер! Однак, даруйте, ви ж загинули. Масаракш, як ви сюди потрапили?
— Довга історія, — відповів Мак, махнувши рукою. — Між іншим, я також здивований тим, що бачу вас тут. Ніколи не думав, що наші заняття цікавлять Департамент юстиції…
— Ваші заняття цікавлять найнесподіваніших людей. — сказав прокурор. Він узяв Мака попідруч, відвів його до дальнього вікна і довірчо прошепотів: — Коли ви нам подаруєте пігулки? Справжні пігулки, на всі тридцять хвилин…
— А ви хіба також?.. — спитав Мак. — Втім, так, природно…
Прокурор тужливо похитав головою і з тяжким зітханням закотив очі.
— Наше благословіння і наше прокляття, — мовив він. — Щастя нашої держави і горе її правителів… Масаракш, я страшенно радий, що ви живі, Маку! Мушу вам сказати, що справа, в якій ви проходили, була однією з небагатьох у моїй кар’єрі, котрі залишили у мене почуття прикрого незадоволення. Ні-ні, не заперечуйте: за буквою закону ви були винні, з цього боку все гаразд… Ви напали на башту, здається, вбили легіонера, за це, самі розумієте, по голівці не гладять. А от по суті… Признаюсь, рука у мене здригнулася, коли я підписував ваш вирок. Начебто я засуджував дитину, не ображайтесь. Врешті-решт, це була затія швидше наша, ніж ваша, і вся відповідальність…
— Я не. ображаюсь, — сказав Мак. — І ви загалом маєте рацію: витівка з цією баштою була хлоп’яцтвом… Дякувати богу, що нас тоді не розстріляли.
— Це було все, що я міг зробити, — сказав прокурор. — Пригадується, я був дуже засмучений, дізнавшись про вашу загибель… — Він засміявся і по-дружньому стис лікоть Мака. — Страшенно радий, що все скінчилося так щасливо. Страшенно радий познайомитись. — Він глянув на годинник. — Послухайте, Маку, а чому ви тут? Ні-ні, я не збираюсь вас заарештовувати, це не мій клопіт, нехай тепер вами займається військова комендатура. Але що ви робите в цьому інституті? Хіба ви хімік? Та ще… — Він вказав пальцем на шеврон.
— Я — усе потрошку, — сказав Мак. — Трошки хімік, трошки фізик…
— Трошки підпільник, — сказав прокурор, добросердо сміючись.
— Зовсім мало, — рішуче сказав Мак.
— Трошки фокусник… — сказав прокурор. Мак уважно подивився на нього.
— Трошки фантазер, — вів далі прокурор, — трошки авантюрист…
— Це вже не спеціальності, — заперечив Мак. — Це, якщо хочете, типові риси будь-якого порядного вченого.
— І порядного політика, — сказав прокурор.
— Рідкісне поєднання слів, — зауважив Мак. Прокурор запитально глипнув на нього, відтак зрозумів
і знову засміявся.
— Авжеж, — сказав він. — Політична діяльність має свою специфіку. Ніколи не опускайтесь до політики, Маку, залишайтесь зі своєю хімією… — Він глянув на годинник і з серцем проказав: — Ах, прокляття, зовсім немає часу, а так хотілося з вами погомоніти… Я дивився ваше досьє, ви — прецікава особа… Але ви, певно, також дуже зайняті…
— Звісна річ, — сказав розумник Мак. — Хоча, безумовно, не .такою мірою, як державний прокурор.
— Так, — мовив прокурор із комічним докором. — А ваше начальство запевняє нас, нібито ви працюєте вдень і вночі… Я, наприклад, не можу сказати цього про себе. У державного прокурора бувають вільні вечори… Ви здивуєтесь, однак у мене є до вас безліч запитань, Маку. Признатися, я хотів поговорити з вами ще тоді, після процесу. Але — справи, нескінченні справи…
— Я до ваших послуг, — сказав Мак. — Тим більше, що у мене також є до вас запитання.
«Ну-ну! — подумки осмикнув його прокурор. — Не треба так відверто, ми тут не самі». Уголос він сказав спокійно:
— Чудово! Все, що в моїх силах… А тепер, прошу мені вибачити, біжу…
Він потис величезну долоню свого Мака, вже спійманого Мака, остаточно спійманого на гачок. «Він чудово мені підігрував, він безперечно хоче зустрітися, і зараз я його підсічу…» Прокурор зупинився в дверях, клацнув пальцями і сказав, обернувшись:
— Дозвольте, Маку, а що ви робите сьогодні ввечері? Я щойно згадав, що у мене сьогодні вільний вечір…
— Сьогодні? — сказав Мак. — Ну що ж… Правда, сьогодні у мене…
— Приходьте удвох! — вигукнув прокурор. — Ще краще — я познайомлю вас з дружиною, вийде чудовий вечір… Восьма година вас влаштовує? Я пришлю за вами машину. Домовились?
— Домовились.
«Домовились!» — зраділо думав прокурор, обходячи останні лабораторії відділу, усміхаючись, поплескуючи і тиснучи… «Домовились!» — думав він, підписуючи акт у кабінеті Пуголовка. «Домовились, масаракш, домовились!» — торжествуюче кричав він подумки дорогою додому.
Він віддав розпорядження шоферові. Він наказав референтові повідомити в Департамент, що пан прокурор зайнятий… Нікого не приймати, відімкнути телефон і взагалі забиратися до біса геть з очей, але так, утім, щоб повсякчас залишатися гйд рукою. Він викликав дружину, поцілував її в шию, мимохідь згадавши, що не бачилися вони вже днів десять, і попросив її розпорядитися стосовно вечері, гарної, легкої, смачної вечері на чотири персони, бути за столом цяценькою і приготуватися зустріти дуже цікаву людину. І якомога більше вина, найкращого і різних марок.
Потому він замкнувся в кабінеті, знову виклав на стіл справу в зеленій теці і заходився обмірковувати наново, з самого початку. Його потурбували один тільки раз: кур’єр з Військового департаменту приніс останнє фронтове зведення. Фронт розвалився. Хтось напоумив хонтійців звернути увагу на жовті машини, і вчора уночі вони розстріляли і знищили атомними снарядами близько дев’яноста п’яти відсотків танків-випромінювачів. Про долю армії, яка прорвалася у глиб Хонті, відомостей більше не надходило… Це був кінець. Це був кінець війні. Це був кінець генералові Шекагу і генералові Оду. Це був кінець Очкастому, Чайнику, Хмарі та іншим, дрібнішим. Цілком можливо, що це був кінець Графу. І безперечно, це був би кінець Розумаці, якби Розумака не був розумакою…
Він розчинив зведення у склянці з водою і закружляв по кабінету. Він відчував величезне полегшення. Тепер він принаймні точно знав, коли його викличуть нагору. Спершу вони покінчать з Бароном і не менше доби вибиратимуть між Смикунцем і Зубом. Затим їм доведеться поморочитися з Очкастим і Хмарою. Це ще доба. Ну, Чайника вони рішать мимохідь, а от генерал Шекагу відбере у них щонайменше дві доби. А потім, і лише потім… Потім у них вже не буде ніякого «потім»…
Він не виходив з кабінету аж до приїзду гостя.
Гість справив якнайприємніше враження. Він був чудовий. Він був настільки чудовий, що прокурорша, жінка холодна, світська у найстрашнішому розумінні цього слова, віддавна в очах прокурора вже не жінка, а випробуваний бойовий товариш, за першим поглядом на Мака скинула років двадцять і поводилася з біса природно — вона ніби знала, яку роль мусить зіграти Мак у її долі.
— А чому ви сам? — здивувалася вона. — Чоловік замовив вечерю на чотирьох…
— Авжеж, справді, — підтвердив прокурор, — я зрозумів так, що ви прийдете зі своєю дамою. Я пам’ятаю цю дівчину, вона через вас мало не потрапила в біду…
— Вона потрапила в біду, — відказав Мак спокійно. — Але про це ми поговоримо пізніше, з вашого дозволу. Куди накажете йти?..
Вечеряли довго, весело, багато сміялися, трошки пили. Прокурор переповідав останні плітки. Прокурорша напрочуд мило розповідала сороміцькі анекдоти, а Мак в гумористичних барвах описав свій політ на бомбовозі. Прокурор реготав над його розповіддю і з жахом думав, що з ним зараз було б, якби хоч одна ракета потрапила в ціль…
Коли усе було з’їдено й випито, прокурорша вибачилася і запропонувала чоловікам довести, що вони здатні проіснувати без дами бодай годину. Прокурор войовничо прийняв цей виклик, схопив Мака попід руку й потягнув його до кабінету пригощати вином, яке мали
