Ген Атал подумки зробив миттєвий розрахунок: зліт із стаціонарного стану — три години, посадка — ще година. Ні! Пізно!
— Пробивайтеся за місто, розкидаючи натовп інфразвуком! — крикнув командир.
— Марно. Далеко не втечемо. Ми надто довго ждали, повіривши в літаки Чагаса, інакше б постаралися закріпитись у якому-небудь приміщенні, — з винуватою ноткою сказав інженер броньового захисту, — лишилось одне, але дуже небезпечне… Покличте всіх, Ріфт, ми попрощаємось на всякий випадок. Тільки швидше.
Ген Атал поспіхом вимкнув передачу.
Тівіса, обнявши своїх друзів, з безмежною ніжністю сказала Тор Ліку:
— Мені було з тобою завжди любо, Афі, і буде так до кінця. Я не боюсь, тільки дуже сумно, що — тут і так… жахливо. Афі, в мене з собою кристал «Стражів у Пітьмі»…
З прозорого багатогранника тривожним очікуванням невідомого пролунала сувора мелодія її улюбленої симфонії.
Тівіса підвелась і повільно рушила кам’яною доріжкою, ковзаючи поглядом по навколишніх руїнах, а думки линули одна за одною, ясні, сповнені великої печалі, яка прилучала її до незліченного сонму мертвих, що пройшли свій шлях на далекій Землі і тут, на чужій планеті, яка б’ється в полоні інферно.
Кладовище, як і в давнину на Землі, слугувало для привілейованих мерців, удостоєних поховання в центрі міста, під покровом древнього храму. Важкі брили були помережані витонченими ієрогліфами, сяяли позолотою.
Тівіса дивилася на статуї прекрасних жінок із скорботно опущеними головами й чоловіків в останньому пориві передсмертної боротьби; птахів, що розпростерли могутні крила, вже безсилі підняти їх у політ; дітей на колінах, котрі обнімали камінь, який назавше сховав батьків.
Людина, прийшовши на нову планету, стерла з її лиця життя, яке сформувалося тут, лишивши тільки жалюгідні уривки колись гармонійної симфонії. Вона вибудувала ці міста й храми, пишаючись учиненим, звела пам’ятники тим, хто досяг особливих успіхів у підкоренні природи чи в створенні ілюзій влади й слави. Нерозумне потурання інстинктам, неусвідомлення того, що законів світу не можна уникнути, а можна лише узгодити свої шляхи з ними, призвело до неймовірного перенаселення. По всій планеті знову пройшла смерть, тепер уже природи. І в підсумку — полишені міста й назавжди занедбані кладовища… А сьогодні останки людей світлого світу Землі змішаються з тлінню безіменних могил, рештками марного життя.
«Марного і безглуздого?» Тівіса стрепенулась. Ніколи на Землі їй не спадало на думку, що життя, яке бере початок з глибини всесвіту, наповнене радістю допомагати іншим, помічати красу, пізнавати нове, відчувати власну силу, може виявитися таким, що не має сенсу. Але тут!..
Тівіса так яскраво уявила собі мільярди ясних дитячих очей, які дивилися в світ, не відаючи про зло і горе, що заповнювали його; безлічі жінок, котрі з любов’ю і надією сподіваються на щастя схиляються, мов трава, під смертельним вітром життя; чоловіків, чиє довір’я й гідність розчавлені важким котком брехливої влади; тварин, чиї ніздрі роздувались, вуха щулились, очі озиралися в напруженій увазі зберегти свої швидкоплинні, мов іскорки, життя. Навіщо? В ім’я чого це життя? Тут, у цьому оточенні смерті й відразливо деградованої думки це споконвічне питання було загострене усвідомленням небезпеки.
Жорстокий смуток передчуття стискав Тівісу, коли її погляд прикипів до статуї дівчини у серпанку. Безстрашне обличчя, гордий обрис тіла, відчай зчіплених рук — вся трагічна сила смутку за минулим і палкої віри в красу прийдешнього, суперечливе поєднання яких і складає людину.
Тор Лік і Ген Атал квапились. Якщо тросик зондоперископа витримає вагу людини, є надія вибратися з пастки, в якій вони опинилися через нечувану зраду.
Вони вдивлялись у розвалені поверхи старої пагоди, вибираючи місце, де міг би закріпитися балон з парашутом. Другий циліндр злетів і блиснув миттєвим спалахом, зникнувши в темній ніші. Ген Атал обережно посмикав тоненький тросик, потягнув сильніше… Прилад закріпився! Оперезаний міцнішим тросом, Ген Атал з надзвичайною обережністю поліз по майже непомітній нитці на недоступний другий поверх пагоди. Неабияка витривалість і тренованість м’язів, якими володіли лише земляни, вимагалися зараз якнайбільше. Повільно, повільно інженер броньового захисту просувався вперед і вгору.
Тор і Тівіса стояли біля СДФ, готові потягнути Ген Атала назад на випадок обриву тросика зонда. Тор Лік плечем відчув свою кохану. Вона здавалася спокійною, але була напружена, ніби накручена до останнього зусилля пружина.
Ген Атал учепився за край обваленого порога, посипалося каміння. Він похитнувся, припав на коліно й відчайдушним зусиллям утягнув себе в нішу. За кілька секунд, закріпивши трос, він появився на весь зріст у напівтемній западині. Натовп дико заревів, кинувся до бар’єра. Земляни відступили до останнього СДФ. Тівіса вхопилася за трос, симфонія «Стражів Пітьми» завмерла на довгій, протяжній ноті. Ген Атал згори побачив, як «месники» перетнули межу синіх стовпців.
— Тор, швидше, відбийте їх інфразвуком — у нього самостійний заряд, — закричав він, — батареї згасають! Тільки обережніше!
Тівіса й Тор глянули вгору на гігантську старезну вежу, що закривала чисте призахідне небо.
— Нехай! — згодилася Тівіса. — Тримай мене міцніше, Афі!
Тор Лік повернув рупор на натовп. Два СДФ біля стовпців ніби зітхнули: захисне поле погасло. Оскаженіло виючи, «месники» кинулися до пари землян, які обнялися. Низький, непередавано грізний рик інфразвуку зупинив, відкинув, розметав передні ряди, але задні напирали, давлячи тих, що впали. Тор Лік ввімкнув усю силу заряду: почали падати, перекидатися фігури, із зойком поповзли геть, але не врятувалися: колосальна вежа повалилась невідворотно, ховаючи землян і напасників і засипаючи древні могили.
Розділ IX
Вір Норін та Евіза Танет, які прилетіли до Кін-Нан-Те, застали там ціле військо «лілових». Гора уламків розваленої вежі була вже розібрана, трупи «кривдників» прибрані, ті, хто лишився живим, щезли.
Тіла трьох землян лежали на кладовищі в альтанці з червоного каменю. Тівіса й Тор так і не розімкнули обіймів. Їхні обличчя вціліли і зберегли відбиток передсмертного пориву безмежної ніжності. Ген Атала можна було впізнати лише по скафандру.
Евіза й Вір звільнили їх від захисного одягу, який дослідникам так і не довелося зняти, й розпочали обряд поховання.
Потужний розряд із СДФ — і на пам’ятному обеліску викарбувалися лише контури тіл, позначені тонким шаром попелу. У німій скорботі Евіза й Вір зібрали і змішали попіл: в останньому братстві злилися загиблі земляни.
Платинову урну й три СДФ, на ковпаках яких виднілися сліди невдалих спроб злому, висадили на «Темне Полум’я».
Родіс отримала запрошення Ради Чотирьох. Володарі планети висловлювали їй співчуття з приводу загибелі трьох гостей із Землі. Випадково чи навмисне Рада зібралась у чорній залі, яку земляни прозвали Залою Мороку.
Родіс, незворушна й закам’яніла, стоячи вислухала коротку промову Чойо Чагаса. Голова Ради Чотирьох, мабуть, розраховував на відповідь, проте Родіс мовчала. Ніхто не наважувався порушити скорботну тишу. Нарешті Фай Родіс наблизилась до Чойо Чагаса.
— Я багато чого навчилась на вашій планеті, — промовила вона без афектації, — і тепер розумію, що бреше людина тому, що її спонукає до цього загрозливе становище. Але чому бреше той, хто наділений могутністю безмежної влади, силою, яку дала йому вся піраміда людства Ян-Ях, на верхівці якої він стоїть? Навіщо це? Чи, може, вся система вашого життя настільки просякнута брехнею, що навіть володарі скорились їй?
Чойо Чагас підвівся, збліднувши, і, розтягуючи міцно стиснуті губи, процідив:
— Що?! Як ви смієте…
— Керуючись достойними намірами, я смію все. Ви запевнили мене, що літаки послані, і наголосили,
