— Так! — відповіла Евіза, припавши на коліно, щоб оглянути пораненого.
— Облиш це стерво! Погань живуча! Ми його тільки трохи провчили.
— За що?
— За те, що він писака. Ці кляті писаки-лакузи вигадують небилиці про наше життя, перебріхують історію, доводячи велич і мудрість тих, хто їм дозволяє жити й добре платить. За одну фразу в їхній, писанині, яка сподобається володарям, доводиться розраховуватись усім нам. Таких мало бити, їх треба вбивати!
— Стривайте! — вигукнула Евіза. — Може, він не так уже й винен. Ви тут не дбаєте про точність сказаного або написаного. Письменники теж не думають про наслідки якоїсь дошкульної, ефектної фрази: вчені — про те, що спричинить їхні відкриття. Вони поспішають швидше оповістити світ, нагадуючи півнів, які кричать навперебій.
Ватажок розплився у посмішці, відкритій і симпатичній.
— А ти, земна, розумниця! Тільки помиляєшся: ці знають, що брешуть. Вони гірші від дівчиськ, яких беруть у садах за гроші. Ті продають тільки себе, а ці — всіх нас! Я їх ненавиджу, — він штовхнув свою жертву, яка відповзала навкарачки.
— Припиніть, нещасні! — Евіза загородила собою письменника.
— Змія-Блискавка! Ти нічого не розумієш, — примружився ватажок, — це вони нещасні, а не ми. Ми йдемо з життя, сповнені сил, не знаючи хвороб, не знаючи страху, ні про що не турбуючись. Що може нас налякати, якщо скоро все одно смерть? А «джи» вічно тремтять, боячися смерті й довгого життя з невідворотними хворобами. Бояться не догодити «Змієносцям», бояться мовити слово проти влади, щоб їх не перевели до «кжи» й не спровадили до Храму Ніжної Смерті. Побоюються втратити свої нікчемні привілеї у харчуванні, житлі, вбранні.
— Таж їм треба співчувати.
— Овва! Чи відомо тобі, чим заробляється право на довге життя? Придумують, як примусити людей підкорятись, як зробити їжу з усякого непотребу, як примусити жінок народжувати більше дітей для Чотирьох. Шукають закони, які б виправдовували беззаконня «Змієносців», вихваляють, брешуть, добиваючись підвищення.
— Отже, вони хочуть іти на важчу роботу?
— Е, ні! Чим вище у нас стоїть людина, тим менше працює. От і лізуть, щоб досягти чину «Змієносця», і задля цього готові зрадити весь світ.
— А ви не зраджуєте, навіть зустрічаючись із Змієм? І не боїтеся Янгара?
Ватажок «кжи» здригнувся, пильно глянув на Евізу.
— Тобі відомо більше, ніж я думав… Ну, прощавай, земна, більше не побачимось!
— Я можу попросити вас зробити одну важливу річ? Саме вас. — Евіза подивилась на ватажка.
Він спалахнув, як хлопчик.
— Дивлячись що.
— Піти до старого Храму Часу, де пам’ятник, відшукати там нашу володарку. Її звуть Фай Родіс. Поговоріть з нею так само прямо і розумно, як говорили зі мною. Тільки спочатку знайдіть інженера Таеля. Він хоч і «джи», але людина, яких на вашій планеті поки що небагато.
— Гаразд, — ватажок подав руку.
— Евіза Танет… яке ім’я!
Шестеро зникли, в саду. Від воріт до Евізи наближалась галаслива група лікарів Центрального госпіталю, які приїхали великою громадською машиною.
З-за кущів вийшов головний лікар, гукнув помічників, і вони мовчки потягли пораненого до машини.
— Хто це? — запитала Евіза одного з колег по госпіталю.
— Славнозвісний письменник. Як вони його відлупцювали! — колега розцвів задоволеною посмішкою, ніби він був повністю на боці «кжи».
Дивуючись, Евіза рушила разом з лікарями до вузького порталу входу.
Всередині будівля повторювала звичайний стиль Торманса. Важкі двері до просторого вестибюля. Широкі сходи піднімались до зали, прикрашеної дворядною колонадою. У вестибюлі юрмилося безліч людей. Їхні погляди відразу звернулись до Евізи. Гостю провели нагору й посадили у бічній галереї на витертий диван. Усі прибулі залишалися внизу, вишикувавшись живим коридором.
— Вони когось чекають? — запитала Евіза літнього чоловіка у жовтому медичному халаті, що саме проходив мимо.
— Так, — коротко відказав той, — мають прибути представники Вищого Зібрання.
— Чому «прибути», а не просто приїхати?
Співбесідник злякано глянув на Евізу, озирнувся і зник між колонами.
Чекати довелося понад півгодини, коли нарешті з’ясувалося, що сановники не приїдуть. Натовп унизу ніби прорвало. Зі сміхом і голосними розмовами, характерними для тормансіан, усі кинулися сходами до зали. Головний лікар відшукав Евізу і повів її на підвищення, де посідали найзнаменитіші медики столиці й почесні гості з інших місць планети. Евіза відмовилась, запевняючи, що нічим не заслужила високого місця і їй, рядовому й молодому лікареві Зоряного Флоту, це непристойно. Вона сіла біля колони в кутку зали, відчуваючи на собі увагу всієї аудиторії, заклопотана майбутнім виступом.
Оратори не поспішаючи змінювали один одного. Говорили довго, про речі більш ніж очевидні, заздалегідь обумовлюючи спрямування початих доповідей. У тормансіан такий виступ чомусь мав назву короткого вступного слова. З усього відчувалося, що ці потоки банальностей нікого не цікавили. Евіза бачила це із знуджених облич, з галасу в залі, який ледве перекривався гуркотом звукопідсилювачів, що передавали промови ораторів.
Нарешті розпорядник засідання оголосив про бажання лікаря з Землі виступити перед лікарями Торманса.
Евіза рушила через залу до трибуни, її вітали вигуками, лясканням по бильцях крісел і свистом захопленої молоді. І хоч такий ґвалт здавався їй дивакуватим, все ж він свідчив про добрі почуття. Вклонившись, Евіза подякувала тормансіанам. Коли вона заговорила з непередавано м’яким земним акцентом, який не змогли огрубити підсилювачі, в залі настала небувала тиша. Тормансіани не зводили з Евізи очей, оглядаючи її від пильних топазових веселих очей до сильних ніг у дивному синьому з сяючими вогниками взутті, вони намагалися зрозуміти, чим так схожа і не схожа водночас ця жінка на жінок Ян- Ях.
— Ваші старшини хотіли, щоб я, ознайомившись із медициною Ян-Ях, вказала на помилки лікарів і розповіла про досягнення Землі. Але мої знання у науці Ян-Ях мізерні і, головне, я не маю основного критерію, необхідного, щоб судити про будь-яку науку, не маю уявлення про її долю у творенні людського щастя. Тому виступати порадником і критиком було б з мого боку нескромно й нечемно. Все, що я можу, — це розповісти вам про перешкоди, подолані на Землі… Викладання будь-якого предмета, особливо великих розділів науки, у нас починається з розгляду історичного розвитку і всіх помилок, допущених на його шляху. Так людство, борючись із властивим людям прагненням забувати неприємне, захищає себе від шляхів і повторення колишніх невдач, яких було багато в докомуністичній історії. Уже в ЕРС визначилася величезна різниця між силами й матеріальними засобами, які людство витрачало на медицину і на науку воєнного й технічного призначення.
Наймудріші голови були зайняті у фізиці, хімії, математиці. Крок за кроком біологія і медицина розходилася з фізико-математичними науками у своєму уявленні про світ, хоча зовні широко користувалась їхніми методами і дослідницькими апаратами.
В результаті природа навколо людини і вона сама, як частина її, постали перед людством як щось вороже, що мусить бути підкорене тимчасовим цілям суспільства.
Вчені забули, що велика рівновага природи і конструкція організму є наслідком історичного шляху неймовірної тривалості і складності, в підпорядкуванні і взаємозв’язку інтегральних частин. Вивчення цієї складності хоч би у загальних рисах вимагала багатовікової роботи, а людство Землі почало необачно і поспіхом пристосовувати природу до перехідних утилітарних цілей, не рахуючись із необхідними людям біологічними умовами життя. І людина — спадкоємець болісного мільярдолітнього шляху, пройденого планетою, — як не вдячний і нерозумний син заходилася розтринькувати, переводити в ентропію основний
