— Чому?
— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів сто п’ятдесят і повернулись. Кінця не бачили.
— Ми, Іване Семеновичу, розкопали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним ще одна печера, така ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Тому ми й не пішли далі, адже ми не підготувалися до довгої підземної подорожі. Ось подивіться, я тут нашвидку накреслила план початку печери.
Три голови схилилися над планом, грубо накресленим олівцем. Артем лишався в своєму кутку. Він категорично вирішив не підходити. Адже все це можна було розглядати тільки як дошкульну образу на його адресу. Та хіба ж це не обурливо?
Ще місяць тому, тільки-но вони приїхали сюди і розпочали розвідку, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто невтомно збирав відомості про неї? Артем! Хто, зрештою, відшукав діда, який розповів про стародавні знахідки біля печери? Знову-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на якусь там невідому печеру. Ну, може, Дмитро Борисович так, між іншим, і зазирнув би до неї, бо ж він — спеціаліст-археолог. Та й то, певно, зазирнув би і пішов собі далі. І навіть коли б він, Дмитро Борисович, і почав вивчення печери, все одно Артем був перший. Звісно, Артем не археолог, він студент геологічного інституту. А хіба Ліда археолог? Вона така ж студентка, як і він, того ж таки курсу. Ні, що там не кажи, а Дмитро Борисович не мав права — принаймні морального! — брати з собою у вирішальну розвідку в печеру Ліду. Це — образа! Ну, гаразд, тепер Артем знає, що йому робити...
— І ми знайшли чотири виходи мідних жил у стінах головного ходу і в одному боковому, — почув Артем голос Ліди. — Справжні виходи, Іване Семеновичу! Чи не стане нам ця печера у великій пригоді?
— Та-ак, — протягнув геолог. — Так. Ну, що ж, це змінює становище. Та не дивіться на мене так переможно, Дмитре Борисовичу! На мою думку, якщо хтось уже має право справді пишатися, то це Артем, бо він уперше звернув увагу на печеру. До речі, чого це ви наїжились, Артеме? Що з вами? Чи не захворіли, бува?
— Юначе, вас не впізнати, — повернув до Артема голову Дмитро Борисович.
— Артемчик, напевне, мріє про щось, — посміхнулася Ліда.
Артем повільно підвівся. Руки його були закладені в кишені спецівки. Він мовчки підійшов до стола, подивився на план, який накреслила Ліда, і презирливо скривив губи. — Та що з тобою, Артеме?
— У нього теж, мабуть, є якісь новини. Чи не так?
Проте Артем, не відповідаючи ані слова, відійшов од стола, сів на стілець і тільки тоді заговорив. В голосі його виразно бриніла байдужість:
— Ніяких новин у мене немає. І не мрію я, і не захворів. Все в порядку. Просто мене дещо дивує, з якого це часу Ліда зацікавилась археологією? Досі вона майже не цікавилася цією наукою... А щодо її плану, — хмм... Та хіба ж це можна назвати планом? — Він показав рукою на стіл. — Це не план, а... та що там казати!
— А, он воно що! — весело мовив Дмитро Борисович. — Ну, Артеме, це вже несерйозно... Саме тому я й узяв з собою Ліду, щоб зацікавити її моїми археологічними справами. І, здається, досяг мети. Правда, Лідо?
Ліда охоче кивнула головою і тут-таки скоса глянула на Івана Семеновича: а як, мовляв, він ставиться до цього?
— Отже, ще один ренегат геології? — засміявся той. — Ну, Дмитре Борисовичу, мені, безумовно, не слід було їхати сюди разом з вами! Слово честі, ви справжній мій внутрішній ворог. Ви мені тут усіх до своєї науки перетягнете. І привеземо ми з вами назад самих Археологів, як я бачу! Проте повернемося до справи. Тим часом може і в Артема настрій покращає. Так, Артеме?
— У мене настрій і так непоганий, — буркнув Артем.
— Добре, добре, бачимо… Так от, товариші, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. Як бачите, я зовсім не така вперта людина, як декому здається... це я, між іншим, на вас натякаю, Дмитре Борисовичу. Щоправда, я й тепер дещо сумніваюся і не хочу цього приховувати.
— Наприклад?
— Ну, хоча 6 те, що жили можуть обриватись і всередині бугра... Втім, усе це ми перевіримо. Тим більше, що я радий зробити вам приємність, Дмитре Борисовичу. Адже кожному ясно, як вам хочеться покопатися в тій печері. І для цього поєднаємо обидва напрями — і мій геологічний, і ваш археологічний. Ви щось хочете сказати?
Археолог зосереджено засмикав свою гостреньку борідку.
— Що мене найбільше приваблює, Іване Семеновичу, — заговорив він, — це, так би мовити, незвіданість печери. В ній з давніх-давен не ступала людська нога. Пам’ятаєте, що казав той дід? Він розповідав: «Я тую печеру знаю добре, кожен її закуток пам’ятаю. Тільки ото раніше знаходили в ній різні такі цяцьки, а тепер уже — ні». Значить, принаймні два-три покоління бачили той завал і вважали його за природне закінчення печери. А тепер, після того як ми пройшли далі, в мене в цілому зовсім інші думки щодо печери.
— Цікаво, цікаво! А які ж саме?
— Оті «цяцьки», як висловлювався дід (а насправді речі стародавніх людей!), — тільки незначна частинка того, що ми можемо відкрити, вивчаючи печеру. Мені здається, ця печера колись давно була глибока й простора. Цілком можливо, що хто-небудь навіть жив у ній або переховувався від нападів своїх ворогів. Звідси й знахідки... Навіть більше, коли вже мені дозволять зробити деякі, бодай спірні припущення. Зважаючи на характер тих знахідок, про які розповідали селяни, я ладен висунути думку, що тут залишило свої сліди одне з племен стародавніх скіфів...
— Скіфів? — водночас вигукнули Ліда і Артем.
— Так, одне з їх племен. Що ж, це цілком можливо... І тому в мене є ще одна думка... власне, вона суто археологічна, отож, мабуть, нецікава для вас, представників серйозної геологічної науки?..
— Отак ви завжди, Дмитре Борисовичу, — незадоволено зауважила Ліда. — Як щось цікаве починаєте, то обов’язково примушуєте просити себе. Кажіть уже, ми чекаємо!
— Ну, добре, — всміхнувся археолог. — Хтозна, чи не знайдемо ми в тій печері якихось пам’яток, які розкажуть нам, як саме скіфи добували руду й виплавляли з неї метал. Адже вони були прекрасними металургами, робили речі і з міді, і з бронзи, а головне — із заліза. Така суто археологічна сторона справи. Але, оскільки я знаю, що ніякими археологічними проблемами мені ніколи не пощастить зацікавити нашого шановного Івана Семеновича, я приготував ще й інший мотив для вивчення печери. І це вже буде суто геологічна сторона справи.
— А саме? — помітно зацікавився Іван Семенович.
— Бачите, коли ми встановимо, що скіфи...
— Але ж ви й самі не певні, що тут жили саме скіфи?
— Звичайно, Іване Семеновичу. Скажемо так: коли ми встановимо, що стародавнє плем’я, яке жило тут, видобувало в печері руду, то це свідчитиме, що воно використовувало тутешні поклади, чи не так? І з цього геолог може зробити свої висновки...
— Навіть одразу зроблю, — погодився Іван Семенович. — Коли ваше стародавнє плем’я використовувало тутешню руду, то вона, напевне, була дуже непоганої якості. Бо стародавні люди навряд чи знали якісь методи збагачення бідної руди. Правильно, Дмитре Борисовичу! Ай-яй-яй, і який би з вас вийшов чудовий геолог, коли б ви свого часу не зіпсували всю справу вступом до археологічного інституту...
Дмитро Борисович усміхнувся:
— Щиро дякую за таку гарну думку щодо моєї скромної особи... І ось чому, шановний Іване Семеновичу, я вважав би за потрібне сумлінно вивчити печеру. Це може дати непогані наслідки для обох наук, які ми тут представляємо. І це я вам зараз спробую довести... оскільки найцікавіше я зберіг на кінець...
— Як завжди! Що ж саме?
— Зараз побачите. Прошу!
Дмитро Борисович неквапливо розстебнув спецівку, дістав щось із внутрішньої кишені — і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Пролунали якісь звуки. Хтось тихо, але наполегливо шкрябав у двері.
