закріпити, ти не знаєш?
Юнак уже майже опанував себе: безпосередня небезпека минула. Поки що можна було нічого не боятись. Адже остаточно з’ясувалося, що Діана завдає скіфам неймовірного, хоча й незрозумілого страху. Артем невимушено і лагідно гладив собаку, чуючи, як з-за жертовника долинають до нього збуджені голоси жерців. Мабуть, з погляду помічниць віщуна це також був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв з кишені цигарку, розім’яв її між пальцями:
— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?
Іван Семенович усміхнувся: мабуть, він уявив щось смішне. І підштовхнув ліктем Дмитра Борисовича, який здивовано озирнувся, не бачачи нічого смішного.
Артем вклав цигарку в рот, запалив її. Потім з насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:
— А приємно покурити після напруження!
Не чувана досі тиша впала на жовто-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху! Навіть старий вождь здивовано відкрив рота і дивився, як Артем затягувався і випускав з рота дим. Ось юнак ще раз широкою цівкою пустив дим.
— Чого це вони всі так притихли, Діано? Не бачили ніколи, як курять, чи що?
Потроху в натовпі загомоніли. Скіфи збуджено вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найдивовижніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічниці віщуна давно, вже тихенько відступили од жертовника і змішалися з юрбою: очевидно, вони вважали, що краще бути подалі від молодого чужинця, який не тільки нічого не боїться — навіть страшних заклять старого віщуна! — а й сам ще творить небачені й нечувані дива. Та й старий віщун поступово відійшов убік: йому також, мабуть, не доводилося бачити нічого подібного.
Нарешті Артем кинув недокурок, притоптав його і наказав полоненим:
— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава кінчилася!
Він підштовхнув для виразності полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи і не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем співчутливо похитав головою:
— Ач, які залякані, бідолахи!
Він повернувся і рушив до товаришів.
Діана бігла поряд. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою й страхом дивилися на нього, заглядали йому в рот: а чи не з’явиться звідти ще загадковий дим?..
— От яка вийшла історія, — сказав Артем, підійшовши до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження, яке дедалі більше охоплювало його. Адже він не виконав прямого наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника, знову поставив усіх під загрозу. — Іване Семеновичу, слово честі, не міг я витримати... — В голосі його дзвеніли нотки непевності, наче він просив пробачення...
— Гаразд, гаразд, Артеме. Про все поговоримо потім. Побачимо, що буде далі, — відповів несподівано мирно геолог.
Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала. От диво!
— Я так хвилювалася за тебе, Артемчику, — промовила вона.
Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти дівчині. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і палко стиснув її. А його другу руку тим часом узяв Дмитро Борисович.
— Юначе, — сказав він, тиснучи Артемові руку, — юначе! Ви — справжня людина! Я... я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.
Тепер Артем остаточно зніяковів. Та що ж він зробив такого, щоб усі казали про це та ще й хвилювались? Іван Семенович не сердиться, не лає його, і це вже дуже добре...
— Товариші, увага! — пролунав голос геолога. — Старий вождь каже про нас.
Справді, вождь щось наказував, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той неохоче підійшов, незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно і суворо говорив, а віщун слухав його з дедалі більшим незадоволенням. Він навіть спробував раз заперечити вождеві. І той враз підвищив голос, в якому наче задзвенів метал. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали та стискалися в безсилій люті кулаки.
— Який же він противний, — прошепотіла Ліда.
Артем дивився на віщуна. Кривобокий молодик, щ виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив погляду з Ліди. Це розсердило Артема. Кривобокий немовби відчув, що на нього дивляться. Він хутко зиркнув убік, помітив підозріливий погляд Артема і відразу одвернувся. Артем бачив його очі лише одну мить, але й цього було досить, щоб помітити ворожість, з якою кривобокий зиркав на нього.
«Хто він? — подумав Артем. — Не проста людина, бо вдягнений дуже багато... Он скільки на його одязі блискучих золотих бляшок... І тримається впевненіше за інших... звісно, коли на нього не дивиться старий вождь!»
Тим часом розмова вождя і віщуна закінчилася. Віщун низько вклонився і одійшов. Артем уважно стежив за ним. Йому не подобалося його хитре і люте обличчя... Проходячи мимо кривобокого, старий віщун ледве помітно хитнув головою. А кривобокий відповів йому таким самим хутким поглядом, після чого знову покірно опустив очі.
— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — До цього треба придивитися...
Проте, сказати правду, він одразу забув про побачене. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф — у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — смуглолиций і безбородий. Тримався він спокійно і невимушено. Старий вождь звернувся до молодого скіфа з золотим значком на шоломі. Дивно, але його суворий голос одразу, якось потеплішав, він говорив дружньо, навіть лагідно. Вислухавши вождя, молодий скіф уклонився і мовив кілька слів своєму безбородому супутникові, після чого обидва підійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими, як старший, але зовсім не як стороння людина, не як чужий начальник. Він наче заспокоював їх.
і саме тут трапилася дуже несподівана і важлива подія.
— Товариші, я... я, здається мені, дещо розумію з його слів, цього смуглого чоловіка... — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього, — Так, так, безумовно, розумію! Не все, певна річ, але... це така сама мішана стародавня грецька мова, якою було списано знайдений пергамент!..
— Розумієте? Що ж він каже?
— Так, так, не заважайте! Він каже, що полоненим дарують за їхню втечу...
— Яку втечу? Хіба вони тікали?
— Та не заважайте! Їм прощають за втечу, і вони зможуть знову працювати, як і раніше... ох, шкода, не все розумію! Він утішає їх... зараз, зараз!.. Це ж надзвичайно, ми тепер можемо з ними порозумітися! Далі він сказав, що...
Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь обернувся уже безпосередньо до мандрівників. Він, правда, не сказав нічого, але зробив такий красномовний запрошувальний жест, що його не можна було не зрозуміти. Потому вождь смикнув повід. Його кінь рушив уперед.
— Він запрошує нас іти за ним, — здогадався Артем. — Підемо, Іване Семеновичу?
— І триматимемося, Артеме, розумієте? — виразно підкреслив геолог.
— Слово честі, Іване Семеновичу!
Оточені вершниками, мандрівники йшли за старим вождем. Коло озброєних людей дратувало, зв’язувало. І хоч воїни не виявляли ніяких ознак ворожості, все одно це створювало враження неволі.
— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем. — І весь час поглядає на тебе, Лідо. Бачиш?
— Отой он? Спасибі, Артемчику, не порадував. Який же він гидкий!
— А ти йому, навпаки, мабуть, дуже сподобалася. Бач, очей не зводить!
— Та кинь ти! І не кажи більше нічого про це, бо мені, як подивлюся на нього, стає страшно. Такий гидкий, слизький якийсь!..
Проте через півхвилини Ліда не витримала («Отакі всі вони, ті дівчата!» — гірко подумав Артем) і глянула скоса в бік кривобокого молодого скіфа: невже все ще дивиться?.. О, так! Він невідривно дивився на неї, він ще й усміхався дівчині! Навіть сама його усмішка була якась крива, наче він усміхався тільки однією стороною обличчя!
