Сколот по праву, як старший, унаслідував владу вождя скіфів. І Дорбатай не може з цим примиритися. Пам’ятаєте, Іване Семеновичу, я казав вам ще тоді, коли ми пили оксюгалу, що Дорбатай у свій час, за молодих років, міг бути дуже женоподібним?.. Виходить, що він був ще й красенем...
— Ця огидна стара потвора! — обурився Артем.
— Що ж, старість не прикрашає людину, — посміхнувся археолог. — Дорбатай був, як каже Варкан, красивий і, мабуть, також женоподібний. Оце й привело його до того, що він вирішив стати енареєм, жерцем скіфів. Імовірніше через те, що цим сподівався протиставити себе спадковому вождеві Сколоту... І це у нього вийшло, хоч, скажемо прямо, для скіфських племен таке протиставлення, як кажуть наукові джерела, було, ну, неприродне, чи що.
— Чому?
— Е, це складна історія! На відміну від, скажімо, стародавнього Єгипту, у скіфів, де державність тільки народжувалася, влада вождя завжди була сильніша, ніж влада жерців. Скіфські вожді намагалися використати для своїх потреб ту первісну релігію, яка була в них. Однак. Дорбатай виявився хитрішим, ніж Сколот. Він поступово прибрав до рук всіх жерців. Спочатку він був звичайним енареєм, його відрізняло від жінок-жриць лише те, що Дорбатай — брат вождя. Тому він, одягнувшися в жіночий одяг і ставши жерцем- енареєм, підкорив собі жінок-жриць. Хитрий і підступний, Дорбатай поступово набув чималої влади над легковірними скіфами...
— В чому ми й встигли вже переконатися!
— Він узяв собі, таємно від Сколота, помічників, підбираючи міцних і рослих молодиків, хоч і женоподібних, тобто — енареїв, втім, у нього є і віддані йому воїни-скіфи. Тепер між двома групами, Сколота і Дорбатая, точиться жорстока ворожнеча. Найголовніше те, що знатні й багаті скіфи теж встряли в цю ворожнечу — і між ними триває боротьба за владу. Ось те, що я встиг зрозуміти з пояснень Варкана. А яке з тих двох угруповань краще, — мені невідомо. Поки що нас захопила група віщуна Дорбатая — за допомогою легковірної скіфської бідноти, що страшенно боїться грози. Я думаю, що такі грози в печері, де ми перебуваємо, справді, можуть своїми електричними розрядами завдати чималої шкоди... знаєте, каміння, що падає наче з неба, тощо. Ми стали жертвою релігійних забобонів скіфів, що їх підігріли спритні руки Дорбатая і його групи...
— Хм... справді, досить складна механіка, — мовив задумливо Іван Семенович.
— А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? — спитала спантеличена Ліда, в уяві якої Сколот встиг уже набути симпатичних, дружніх рис — на противагу лютому, підступному Дорбатаєві. Дмитро Борисович знизав плечима:
— Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас у своїх власних цілях так само, як Дорбатаєві у своїх. Адже з самого початку сталося так, що ми, завдяки палкому серцеві Артема, виступили саме проти Дорбатая... і тому, зрозуміло, це було на руку Сколотові. От вождь і схотів, щоб ми й далі були під його орудою. Дорбатай, з свого боку, одразу зрозумів, що це зашкодить йому, і вирішив, у свою чергу, захопити нас... ну, оволодіти нами, як знаряддям... що йому і вдалося, як бачите.
— Так, — озвався Артем, — так... виходить, ми й справді перетворилися на якесь знаряддя, що ним хочуть заволодіти обидва угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу. Ну, а коли я не бажаю бути таким знаряддям і не погоджуся стати ним, тоді що?
— Не тільки ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче такого, — відповів йому замість археолога Іван Семенович. — Втім, самого бажання тут замало. Бачите, ми нічого не можемо зробити, доки нас атак триматимуть під вартою. Значить, перша наша мета — звільнитись. Ясно.
— Аякже!
— І для цього треба використати всі засоби. Дмитре Борисовичу, мені неясно ось що. Яка у всій цій каші роль Варкана? Адже, крім усього іншого, нам треба вирішити, як надалі поводитися і— вільним чи полоненим все одно. Не личить-бо нам, радянським ученим і студентам, пасивно чекати, якій саме групі — Сколота чи Дорбатая — удасться остаточно використати нас для зміцнення своєї влади!
— Правильно, Іване Семеновичу! — палко ствердив Артем.
— Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і за дорученням Сколота, і з своїх власних міркувань, — пояснив археолог, переговоривши з молодим скіфом.
— Цебто? З яких власних міркувань? Чи не йдеться ще про якесь угруповання? — здивувався Іван Семенович.
— Тут знову складна, картина, — відповів Дмитро Борисович, в роздумі пощипуючи борідку. — Бачите, сила й міць Сколота — в його вірних воїнах-скіфах, так само, як сила Дорбатая — в його численних віщунах. Воїни Сколота — це різні люди. Є серед них чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що встигли вславитись особистою хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб вірні йому люди були дуже міцні, охоче приймає таких хоробрих воїнів і мисливців, хоча вони й не мають знатного походження. Саме такий — Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже визискує скіфів...
— Ви що ж, хочете сказати, що Сколот, навпаки, зацікавлений в тому, щоб не визискувати скіфів, і хоче ї звільнити з-під ярма Дорбатая? — насмішкувато перебив його Іван Семенович. — Тоді це буде, мабуть, перший в історії людства зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює, і щиро піклується про їх щасливе життя...
Дмитро Борисович помітно розсердився і ображено відповів:
— Я радив би вам насамперед дослухати, а потім уже робити ваші критичні висновки, для яких немає ніяких підстав. Крім того, якщо ми в такий спосіб говоритимемо, то мені ніколи не пощастить розповісти вам те, що я ледве зрозумів сам...
— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!
— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми панівними таборами виникали вже не раз. От, наприклад, ми бачили, як привели полонених утікачів-рабів. Так, це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв і старшин. Повстання закінчилося поразкою рабів.. Багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді воїни Сколота наздогнали втікачів і повернули їх назад. Ну, ми й натрапили саме на те повернення воїнів з рабами...
— Так, — значуще мовив Іван Семенович. — Справді, складна картина... А, до речі, що то за чорнявий безбородий чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, той, якого ви вперше зрозуміли?
— Пам’ятаю, аякже! Зараз спитаю.
Археолог знову звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його і весело всміхнувся. Товаришам довелося деякий час почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово з тієї розповіді раптом привернуло увагу Івана Семеновича, хоча нічого іншого він, звісно, не зрозумів.
— Зачекайте, зачекайте хвилинку, — перебив він Варкана. — Дмитре Борисовичу, що то він сказав? Мені здається, що я розчув знайоме ім’я. Ніби я чув його десь... Роніс... Роніс... хм...
— Так, це ім’я, Іване Семеновичу. Саме так звуть того чоловіка, про якого ви запитували. І взагалі, те, що розповів мені Варкан, дуже, дуже цікаве!
— А саме?
— Власне, в основному ця історія мені, як археологові, відома почасти і без Варкана. Та не дивуйтеся, зараз усе поясню. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Та і я вам про неї розповідав. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі визискувачі місцевого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й розумні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали мало не хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали вільних скіфів на рабів...
— Справжні імперіалісти й агресори: мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й обертали скіфів на рабів! — палко вихопилося в нестримного Артема.
— В певній мірі так, Артеме, хоч згадані вами поняття виникли значно пізніше, — пояснив Дмитро Борисович. — Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступаючи на північ, билися з греками.
