— Значить, будемо тепер битися, Дмитре Борисовичу, як справжні скіфські воїни: мечами й сокирами?.. — почав був Артем, але глянув на Варкана й замовк. Молодий скіф раптом став з мечем у руках. Його товариші мовчки прислухалися, теж тримаючи зброю напоготові. Ось Варкая застережливо підвів руку. Що таке?..
Артем не чув нічого, крім звичайного шелестіння листя та щебетання птахів. Мирно, спокійно, нібито все гаразд... Ось лунко тріснула гілка — і знову тихо...
— Що трапилося? — почав було Дмитро Борисович, але Артем ураз приклав палець до губів. Варкан і його товариші безшумно сховалися за дерева. Біля коней лишився тільки один воїн.
Тим часом уже сутеніло. Чи здалося Артемові, чи було це насправді, але Варкан перед тим, як зникнути за деревами, наче на мить спинився, озирнувся і, зустрівши запитливий погляд свого побратима, виразно махнув рукою вниз. Це могло означати тільки одне — наказ лягати на землю. Значить, небезпека...
Артем схопив Дмитра Борисовича за плече й шепнув йому:
— Лягайте...
Археолог не сперечався. Коли він ліг, Артем тихенько поповз услід за Варканом і його товаришами.
— Артеме!.. — почув юнак тихе застережливе шепотіння Дмитра Борисовича, але не спинився, а тільки озирнувся, приклав пальця до губів: мовчіть, мовляв! Він бачив за кілька кроків перед собою друзів — скіфів, що тепер також обережно повзли, ховаючись між деревами й кущами. Очевидно, насувалася якась серйозна небезпека. Але яка? Що сталося?
Варкан спинився. Він почув шарудіння Артема: юнак, незважаючи на свою спритність, не вмів повзти так безшумно, як робили це скіфські воїни. Очі Варкана спинилися на побратимові, і він на мить завагався. Втім, час не ждав — і молодий скіф поповз далі, обмежившись застережливим помахом руки, Артем відповів так само енергійним помахом: не звертай, мовляв, уваги, рушай далі, друже!
Минуло ще кілька секунд. І лише тепер Артем почув чиїсь голоси. Невідомі розмовляли по-скіфському, і можна було зрозуміти, що вони рухались. А ще за півхвилини Артем уже побачив кілька скіфських воїнів, які обережно посувалися до того місця, де лишилися Дмитро Борисович, коні й зброя. Воїни посувалися повільно, тримали напоготові дротики й луки і зрідка перемовлялися. Розвідники це, чи що?..
Варкан і його товариші завмерли за кущами. Жодного руху, жодного звуку... Завмер і Артем.
«Невже вони простують до нашого табору? — подумав він, і ця думка примусила його здригнутися. Серце закалатало часто-часто. — Значить, Дорбатай не забув про нас! Хоче таки зловити...»
Становище було дуже невтішне. Артем, Варкан, його товариші — і все, бо не можна ж було зараховувати до числа активних оборонців Дмитра Борисовича. А проти них — кілька десятків озброєних воїнів... так, так, он на віддалі метрів двадцяти показалася ще велика група противників! Ціла каральна експедиція! Артем бачив, як озирнувся і похитав головою Варкан. Мабуть, у нього також було мало надії на успіх у цій нерівній боротьбі... Тепер було зрозуміло все. Скіфські воїни готувалися зненацька напасти на табір утікачів. Правда, наближення ворога було викрите своєчасно, але сили були не рівні. Кілька — проти кількох десятків! Досить було комусь з ворогів помітити хоча б одного з товаришів Варкана, як відразу посипався б дощ стріл і дротиків, якому не можна було протистояти, навіть ховаючись за деревами й кущами. Тоді, виходить, треба відступати? Але куди? До Дмитра Борисовича, туди, де лишилися коні з молодим воїном? Але тоді ж вороги помітять їх — і справу одразу буде закінчено...
А загін противника посувався вперед. Можна було подумати, що вороги напевне знають, де саме ховаються втікачі. Це скидалося на полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра...
Варкан і його товариші відступали. Вони безшумно, наче змії, повзли вбік, припадаючи за кущами. Вони уникали сутички. І це було цілком зрозуміло, бо то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але позаду лишився Дмитра Борисович, він беззахисний, він навіть нічого не знає...
«Е, що буде, те й буде! — з одчаєм подумав Артем. — Треба діяти — і негайно!» .
Вибору не було. В юнака був лише один засіб. Артем добре знав, що той засіб дуже небезпечний. Адже ще перед тим, як він встигне вжити той засіб, ворог може помітити його... і тоді жахливий дощ стріл і дротиків... як зайця... проте — хай! Все одно він повинен, повинен!
— Що буде, те й буде! — прошепотів Артем. Як і завжди, коли людина щось твердо вирішить, він почував себе спокійніше, він міг діяти, забувши про небезпеку, на яку не доводилося тепер зважати.
Не підводячись, він навпомацки приготував усе, що було йому потрібно. Потім зручніше вмостився в траві навколішки, ховаючись за густим кущем, готовий кожної миті скочити на ноги і стрибнути. Він устиг помітити, що Варкан вражено поглядає на нього і навіть робить якісь застережливі жести.
«Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає, факт, немає. Або добути, або дома не бути!» — подумав Артем, одвертаючись од Варка на, щоб не розсіювати уваги. — Зате коли вийде, тоді... Хоч би сірник не зрадив!..
Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем принаймні збожеволів. У хвилину такої жахливої небезпеки, коли кожної секунди можна було чекати смерті від руки розлючених ворогів, коли треба було за всіма правилами ховатися, щоб його не помітили зіркі очі скіфськіх воїнів, — Артем... закурював! Ось у сутінках за кущем спалахнув маленький вогник, освітивши на мить обличчя юнака й цигарку, що стирчала з його рота. Сірник згас. Тепер лише жевріла цигарка, яку Артем старанно розкурював. Його очі невідривно стежили за переслідувачами, які, певна річ, звернули увагу на маленький вогник, а тепер побачили й юнака — і остовпіли від несподіванки. Адже молодий чужинець не тікав — і не робив спроб захищатися. Він просто стояв і розкурював цигарку. Скіфи завмерли, оторопіло дивлячись на нього. Але це могло тривати недовго; протягом кількох секунд вороги опанують себе і нападуть на юнака та його товаришів. Нападуть і знищать... Цигарка розгорілася. А скіфи не встигли ще ворухнутися. Аж тепер вони виявили ознаки життя. Високий, огрядний старшина в оздобленому блискучими бляшками одязі щось грізно вигукнув, показуючи на Артема. І враз ліс наповнився гучними бойовими вигуками. Проте Артем устиг виграти ту крихітку часу, яка була йому так необхідна! Швидким рухом він підніс до цигарки кінчик короткого шнура, який зразу зажеврів і зашипів, розсипаючи навкруги іскри. Не гаючи ані миті, Артем жбурнув його в бік ворожого загону і сховався за товстим стовбуром. Це вийшло якраз вчасно, бо аж три чи чотири дротики воднораз майнули в тому напрямі, де він щойно стояв. — Ну, тепер тримайтеся! — переможно гукнув Артем. Вибух пістона під ногами воїнів примусив їх знову остовпіти. Застигли в повітрі зведені з дротиками руки, тятиви в луках залишилися натягненими, але не спущеними. Бородатий, поважний воїн, біля ніг якого гучно вибухнув пістон, упав навколішки. Боячись підвестися, він рачкував назад. З його сагайдака висипалися стріли, але він не підбирав їх; меч чіплявся за траву й гілки, але він навіть не робив спроби підняти його... Це й був єдиний прояв руху серед усього скам’янілого від страшного чуда ворожого загону.
Іншим разом Артем, можливо, щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але тепер було не до того. Розкурюючи цигарку, скільки вистачало дихання, юнак з напруженим обличчям підносив до неї один за одним приготовані коротенькі шматочки шнура з пістонами, запалював їх і кидав на скіфів.
Вибух... ще... ще... Спалахи освітлювали ворожий загін, який уже не був загоном, бо воїни втратили свій войовничий запал і впевненість. Біля кого вибухали пістони, той спочатку падав, як і перший, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою відвагу й численність, тікали, світ за очі від одного юнака, який стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.
Артем тримав у зубах напівзгорілу цигарку, але вона уже була йому не потрібна. Він не запалював більше шнури, — справу було закінчено. Він криво посміхався дивною нервовою усмішкою, він відчував, як від пережитого збудження тремтять його руки й ноги. Адже це була перемога, справжня перемога!
Скіфський загін тікав. Дротики, луки, розкидані стріли лежали на траві, кинуті воїнами, які тікали без пам’яті!.. Артем мовчки дивився услід воїнам. Дивні почуття охопили його, і він не міг зосередитися. З одного боку, йому пощастило позбавитися смертельної небезпеки, яка загрожувала не тільки йому самому, а і його товаришам. Це було добре. З другого боку, йому було соромно перед самим собою. Він, студент, освічена, розумна людина, змушений вживати отакі засоби впливу на людей, змушений, як чаклун, обдурювати їх, лякати тим, що, безумовно, здавалося скіфам чудом... незручно й соромно, якщо подумати серйозно... Втім, що міг він іще зробити? В усякому разі, він нікого не вбив, нікому не заподіяв шкоди. І коли б він цього не зробив, тоді... Е, нічого не вдієш, іншого виходу нема! Це вже безсумнівно.
І, поглянувши ще раз туди, де зникли перелякані вороги, Артем промовив, наче заспокоюючи й утішаючи самого себе:
