— Іване Семеновичу! — долинав до нього вигук. То був голос Артема. — Іване Семеновичу! Як там ви? Чи чуєте мене? Відповідайте, бо ми турбуємося.
— Чую, чую! — відгукнувся він. — І турбуватися немає чого, все гаразд. Іду до вас.
Вперше за весь цей час геолог усміхнувся. Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки повз сталагміти, він нашвидку оглядав їх: такі самі, точнісінько такі ж самі, як і в тій, знайомій йому вже першій печері!..
Насамперед Іван Семенович змушений був зупинити Діану, що мчала йому назустріч, наче нестримний метеор. Собака стрибнула на нього і в одну мить ніжно облизала все обличчя геолога.
— Та досить тобі, досить, — відмахнувся він од неї. Потім геолог побачив Артема, який піднімав угор прив’язану до скіфського дротика карбідку: ось чому світло від неї сягало так далеко! Тепер юнак опустив її. Адже Іванові Семеновичу вже не треба було освітлювати шлях між сталагмітами.
Ось Ліда в жіночому скіфському вбранні, з високим головним убором на голові. Ось і Дмитро Борисович у скіфському бойовому шоломі, та ще й з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого ж це вони такі сумні, наче стурбовані, — всі, крім, звісно, завжди життєрадісної Діани?
— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ж ви не раді, що ми врятувались! Адже всі небезпеки позаду. І віщуни тепер не дістануть нас навіть стрілами...
Та його жарт не справив на товаришів ніякого враження. Вони явно були чимсь засмучені.
— Та в чому річ? — запитав він наполегливо. — Що сталося? Я питаю вас, що з вами? Ми врятувалися, слід би радіти, а ви... ех!.. Дмитре Борисовичу, ну, кажіть!
Археолог ніяково знизав плечима:
— Звісно, це правда, ми врятувалися від віщунів. Але... що ж тепер робити далі, Іване Семеновичу?
— Як так — що робити далі? — здивувався геолог. — Ну... ми ж знову відрізані у якійсь печері, — пояснив Артем, — І невідомо навіть, куди прямувати... та чи й варто...
— Не пізнаю вас, друже, — наче вже зовсім здивувався Іван Семенович, — Невже це ви, саме ви, Артеме, ставите такі несподівані запитання? Як «що робити»? Ясно: шукати вихід!
Дмитро Борисович запитливо, хоч і вагаючись, глянув на нього:
— Хм... а де ж його, на вашу думку, шукати, той вихід? Ми ж не знаємо напряму. І взагалі нічого не знаємо про цю печеру. Куди ж іти? З однаковим успіхом можна йти й праворуч, і ліворуч... чи з однаковим неуспіхом, якщо хочете.
Іван Семенович голосно розсміявся. І сміх його віддався гучною луною між сталагмітами.
— Друзі мої, товариші мої любі, я не впізнаю вас, слово честі! — повторив він нарешті, адресуючи ці слова вже обом: і Артемові, і Дмитру Борисовичу. — Лідо, може й ви засумували? Ану, згадайте, про що ми з вами не раз говорили під час тієї нудної жалобної подорожі?..
Дівчина розгублено дивилася на нього: чимало про що вони говорили — як же їй відразу згадати, зрозуміти, що саме має на увазі Іван Семенович?..
— Ай-яй-яй, — з жартівливим докором сказав геолог. — А я ж сподівався, що справив на вас тоді враження. Ну, гаразд. Незабаром згадаєте. Так ось що, товариші. Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і дротиків віщунів. Ми повертаємося додому. І ви, замість радіти, в розпач кинулися? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знову на нашій землі...
— Точніше сказати, як на мою думку, досить глибоко під землею, в новій невідомій печері, — похмуро зауважив Дмитро Борисович.
— Так що з того, що під землею? Що з того, що в новій печері? Хіба ми не звикли до підземних розвідок, —
І навіть ви, Дмитре Борисовичу, хоча ви й археолог за професією? Їй-бо, я можу припустити тільки одне: ваші нерви розладналися після всіх тих переживань серед скіфів ось що! Та прокиньтеся, друзі! Де ваша звичайна кмітливість, Артеме! Адже все гаразд!
Однак мандрівники дивилися на нього все такими же самими невеселими очима. Вони явно не розуміли, куди веде бадьорий тон Івана Семеновича.
— Ну, добре, — всміхнувся геолог, — якщо ви самі не хочете збагнути, в чому річ, тоді мені доведеться пояснити. Сідайте тут і дивіться уважно.
Він сів перший, вийняв свою дуже схудлу записну книжку.
— Як бачите, я маю тепер тільки залишки колишньої моєї записної книжки, — знову пожартував він. — Ліда використала майже всю її на листування з Артемом... Ну, нічого, дещо все-таки зосталося... Ось, маєте...
Іван Семенович вказав на одну з сторінок книжки, на якій було накреслено незрозумілий рисунок, що нагадував план. Три голови з жадібною цікавістю схилилися над тим рисунком.
— Слухайте ж і дивіться. Ой Артеме, і що тільки з вами сталося! Така розумна, кмітлива голова, як ваша, — і от тобі маєш! Не помітили такої простої речі. А скільки я вчив вас орієнтуватися на ходу?.. Ну, відповідайте мені, куди вирушило стійбище скіфів з самого початку жалобної подорожі?
— На захід, — слухняно відповів Артем.
— І цей напрям не порушувався?
— Порушувався. Процесія весь час ухилялася на північ.
— Добре. Виходить, ви все-таки помітили це? Радий за вас. Але як же ви не зробили з того висновків? Ну, спробуйте поміркувати самі!
Артем напружено думав. Очі його не відривалися від рисунка: в чому ж річ?.. Проте першою відгукнулася Ліда:
— Ой, згадала, Іване Семеновичу, про що ми тоді говорили з вами! Ви звернули увагу на те, що процесія весь час немовби обходила з лівого боку кам’яну стіну великого урвища!
— Правильно, Лідо. Ну, і що з того?..
Тепер замислилася й дівчина. Дійсно, які ж висновки треба зробити з того?
— Весь час наш шлях ішов уздовж урвища, — пояснив геолог. — Добре. І водночас той шлях неухильно повертав праворуч. Спочатку процесія рухалася на захід, потім цей напрям потроху звернув на північ, потім так само поволі ухилився на схід — і, нарешті, як бачите, повернув на південь. Отак, як позначено на рисунку. Дивіться!
Лінія шляху, що його пройшло скіфське плем’я за час жалобної подорожі, описувала на папері довгу криву, яка утворювала майже замкнене коло.
— Не забувайте, що той напрям завернув, нарешті, на південь, — вів далі Іван Семенович. — Ще й досі не збагнули, Артеме? Ну?
І враз юнак зрозумів. Мов блискавка освітила перед ним цей загадковий спочатку рисунок. Так, так! Вони зробили за цей час майже повне коло — і...
Іване Семеновичу! — вихопилося в нього. — Іване Семеновичу, та це ж так просто, що мені аж соромно за мою недогадливість!
— Ну?
— Ми зробили коло навкруги нашої сталактитової печери! І тепер знову опинилися в ній. Це ж наша печера! Та сама, де ми ледве врятувалися від газу! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку жалобної подорожі помітив зміни напряму, яким посувалося плем’я, і навіть відзначив їх, Дмитре Борисовичу, та хіба ж ви не пам’ятаєте, як ми говорили про це? І висновки робили. Ну, скажіть, адже пам’ятаєте?
Дмитро Борисович, вагаючись, похитав головою.
— Щось таке говорили про зміни напрямку, це так, — відповів він. — А от щодо висновків — не пам’ятаю, Артеме. Не пригадую щось...
— Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? — не вгавав збуджений Артем.
— Цілком, — підтвердив геолог. — Ми повернулися до нашої сталактитової печери, тільки не в тому самому місць де покинули її тоді, а в іншому, далі на північ. І, мабуть, нам лишається зараз пройти всього півтора-два кілометри, щоб дістатися до того самого, добре знайомого нам місця печери. Звісно, якщо мій компас не бреше... Я йому весь час довіряв, втім, на всяк випадок, давайте, Артеме, звіримо. Де ваш компас?
Артем подав свій компас. Стрілки обох приладів показували однаковий напрямок.
