— Як перенести це в експеримент? Мені здається, у нас немає можливості створити таке напруження електромагнітного поля.
— Щоб урівноважити гравітаційне поле і досягти стану переходу? — спитав Рен Боз.
— Так. А тоді простір за межами системи залишиться, як і до цього, поза нашим впливом.
— Це так. Але, як завжди в діалектиці, вихід треба шукати в протилежному. Якщо дістати антигравітаційну тінь не дискретно, а векторіально…
— Ого!.. Але як?
Рен Боз швидко накреслив три прямі лінії, вузький сектор і перетнув усе це частиною дуги великого радіуса.
— Це відомо ще до біполярної математики. Майже тисячу років тому її називали задачею чотирьох вимірів. Тоді ще були поширені уявлення про багатомірність простору — люди не знали тіньових властивостей тяжіння, намагалися проводити аналогію з магніто-електричними полями і думали, що сингулярні точки[16]означають або зникнення матерії, або її перетворення в щось незбагненне. Як можна було уявити собі простір з таким знанням природи явищ? Але ж вони, наші предки, догадувалися — бачите, вони зрозуміли, що коли відстань, скажімо, від зірки А до центра Землі ось по цій лінії ОА становитиме двадцять квінтильйонів кілометрів, то до тієї ж зірки по вектору ОВ віддаль дорівнюватиме нулю… Практично не нулю, а величині, що наближається до нуля. І вони говорили, що час перетворюється в нуль, якщо швидкість руху дорівнює швидкості світла. Але ж кохлеарне числення[17]теж відкрито зовсім недавно!
— Спіральний рух знали тисячі років тому, — обережно втрутився Мвен Мас.
Рен Боз зневажливо відмахнувся:
— Рух, але не його закони! Так от, якщо поле тяжіння і електромагнітне поле — це дві сторони однієї й тієї самої властивості матерії, якщо простір є функція гравітації, то функція електромагнітного поля — антипростір. Перехід між ними дає векторіальну тіньову функцію нуль-простору, що простою мовою зветься швидкість світла. І я вважаю за можливе одержати нуль-простір у будь-якому напрямку. Мвен Мас хоче на Епсилон Тукана, а мені однаково, аби провести експеримент. Аби провести експеримент! — повторив фізик і стомлено опустив короткі білясті вії.
— Для експерименту вам потрібні не тільки зовнішні станції і земна енергія, як казав Мвен, але й якась установка. Навряд чи вона проста і швидко здійсненна!
— Тут нам пощастило. Можна використати установку Кора Юлла поблизу Тібетської обсерваторії. Сто сімдесят років тому там провадились експерименти по дослідженню простору. Треба буде зробити невелике переустаткування, а добровольців-помічників у будь-який час я матиму п’ять, десять, двадцять тисяч. Тільки-но покличеш, і вони візьмуть відпустки.
— У вас справді все передбачено. Лишається ще одне, але найсерйозніше — небезпека експерименту. Можуть бути зовсім несподівані наслідки — адже на підставі законів великих чисел ми не можемо провадити експеримент у малому масштабі. Відразу треба брати позаземний масштаб…
— Який же вчений злякається риску? — знизав плечима Рен Боз.
— Я не про особисте. Знаю, що тисячі з’являться, тільки-но виникне потреба в незвіданому небезпечному задумі. Але в експеримент включаються зовнішні станції, обсерваторії — все коло апаратів, що коштували людству гігантської праці. Апаратів, які відкрили вікно в космос, прилучили людство до життя, творчості, знань інших населених світів. Це вікно — величезне досягнення людства, і хіба ми — я, будь-яка людина чи група людей — маємо право рискувати зачинити його хоча б на якийсь час? Мені хотілося б знати, чи є у вас почуття такого права і на чому воно ґрунтується?
— У мене є, — підвівся Мвен Мас, — а ґрунтується воно… Ви були на розкопках… Хіба мільярди безвісних кістяків у невідомих могилах не звертались до нас, не вимагали і не докоряли? Мені ввижаються мільярди минулих людських життів, у яких, наче пісок між пальцями, вмить збігли молодість, краса й радощі життя, — вони вимагають розкрити велику загадку часу, виступити на боротьбу з ним! Перемога над простором і є перемогою над часом — ось чому я впевнений у своїй правоті і у величі задуманої справи!
— У мене інші почуття, — почав Рен Боз. — Але це другий бік того самого. Простір, як і раніше, нездоланний у космосі, він відокремлює світи, не дозволяє розшукати близькі нам за населенням планети, злитися з ними в єдину безмежно багату радістю й силою сім’ю. Це було б найбільшим перетворенням після ери Світового Возз’єднання відтоді, як людство, нарешті, ліквідувало безглузде нарізне існування своїх народів і злилося воєдино, гігантським кроком піднявшись на новий щабель влади над природою. Кожний крок на цьому новому шляху важливіший за все інше, за всіляке дослідження й пізнання.
Тільки-но замовк Рен Боз, як знову почав Мвен Мас.
— Є ще одне, моє особисте. Замолоду мені потрапила до рук збірка старовинних історичних романів. У ній була одна позість — про ваших предків, Дар Вітре. На них напав якийсь великий завойовник — нещадний винищувач людей, яких було багато в історії людства в епохи нижчих суспільств. У повісті розповідалося про одного дужого юнака, який безмірно кохав дівчину. Його кохану взяли в полон і вивезли. Уявіть собі, зв’язаних жінок і чоловіків гнали, як худобу, на батьківщину завойовників. Географії Землі ніхто не знав, єдиний засіб пересування — верхові і в’ючні тварини. Цей світ тоді був більш загадковим і неосяжним, небезпечнішим і далеко неприступнішим, ніж для нас простори космосу. Юний герой шукав свою мрію, роками блукаючи неймовірно небезпечними шляхами, поки не знайшов її в глибині гір Азії. Важко висловити юнацьке враження, але мені й досі здається, що я теж міг би йти до улюбленої мети крізь усі перешкоди космосу!
Дар Вітер ледь посміхнувся.
— Розумію ваші почуття, але для мене неясна та логічна основа, яка зв’язує російську повість і ваші поривання в космос. Рена Боза я краще розумію. А втім, ви попередили, що це особисте…
Дар Вітер замовк. Він мовчав так довго, що Мвен Мас неспокійно заворушився.
— Тепер я розумію, — знову сказав Дар Вітер, — чого колись люди курили, пили, підбадьорюючи себе наркотиками в годину невпевненості, тривог, самотності. Зараз я теж самотній і невпевнений — що мені сказати вам? Хто я такий, щоб заборонити вам великий експеримент, але хіба я можу дозволити його? Ви повинні звернутись до Ради, тоді…
— Ні, не так! — Мвен Мас підвівся, і його величезне тіло напружилось, як у смертельній небезпеці. — Дайте нам відповідь: ви зробили б експеримент? Як завідуючий зовнішніми станціями. Не як Рен Боз… його справа — інше!
— Ні! — відповів твердо Дар Вітер. — Я ще почекав би.
— Чого?
— Побудови дослідної установки на Місяці!
— А енергія?
— Місячне поле тяжіння менше, і масштаб експерименту менший, можна обійтися кількома Ку- станціями.
— Все одно — на це потрібно сотню років, і я не побачу ніколи!
— Щодо вас, то це правда. А для людства не так уже й важливо — тепер чи на покоління пізніше.
— Але для мене це кінець, кінець усій мрії! І для Рен Боза…
— Для мене — неможливість перевірити спробою виходить і неможливість виправити, продовжувати справу.
— Один тільки розум — дрібниця! Зверніться до Ради.
— Рада вже вирішила — вашими думками й словами. Нам нічого чекати від неї, — тихо промовив Мвен Мас.
— Ви маєте слушність. Рада теж відмовить.
— Більше ні про що не питаю вас. Я почуваю себе винним — ми з Реном поклали на вас тягар вирішення.
— Це мій обов’язок, як старшого досвідом. Ви не винні в тому, що завдання виявилось і величним і вкрай небезпечним. Від цього мені сумно й тяжко…
Рен Боз перший запропонував повернутись до тимчасового селища експедиції. Троє засмучених людей побрели по піску, кожен по-своєму переживаючи гіркоту відмови од небувалого експерименту. Дар Вітер скоса поглядав на супутників і думав, що йому важче від усіх. В його натурі було щось одчайдушно-відважне, з чим йому доводилось боротися все життя. Він був чимсь схожий на стародавніх розбійників — чого він
