відчувалася на кожному кроці. Лікар навіть почав уже схилятися до думки, що краще напад, боротьба у цій темряві, ніж уперта, безглузда мандрівка, яка нікуди не веде. Він глянув на циферблат свого годинника. Минуло вже майже півгодини, незабаром треба повертатися.
Хімік, який випередив його на кілька кроків, раптом підніс угору ліхтарик. У провалі муру його очам відкрилася брама з гострокутною аркою вгорі; обабіч входу височіли шишкоподібні кам’яні колони. Проходячи повз темний провал у мурі, він машинально спрямував туди промінь ліхтарика. Світло ковзнуло по низці ніш і впало на застиглі, згорблені голі спини.
— Вони там! — крикнув він, інстинктивно задкуючи.
Лікар увійшов у браму. Хімік світив ззаду. Голі постаті, збившись під навислим дахом, притискалися до муру, наче скам’янілі. В першу мить Лікареві здалося, що вони мертві — в світлі ліхтарика заблищали водянисті краплі, які скочувалися по їхніх спинах. Якусь мить він стояв безпорадно, не знаючи, що робити.
— Гей! — сказав він тихо, відчуваючи, що все це не має аніякісінького сенсу.
Десь високо по той бік муру пролунав протяжний вібруючий свист. Об кам’яне склепіння вдарився багатоголосий стогін. Жодна із скорчених постатей не поворухнулася; вони тільки стогнали тонкими, протяжними голосами; зате на вулиці зчинився рух, чути було звуки далеких кроків, кроки перейшли в галоп, швидко промайнуло кілька темних постатей, луна котилася щораз далі. Лікар визирнув з брами — ніде нікого. Його безпорадність змінилася лютою злістю; він стояв під брамою і, щоб краще чути, загасив ліхтарика.
З темряви дедалі виразніше докочувався тупіт.
— Ідуть!
Лікар швидше відчув, ніж побачив, що Хімік підкидає зброю, вдарив по стволу й пригнув його додолу.
— Не стріляй! — крикнув він.
Порожній закрут вулиці раптом зароївся, в плямах світла застрибали потворні горби, все заклекотало, почувся шум від ударів великих м’яких тіл, у глибині проносилися велетенські, мовби крилаті тіні, водночас пролунав вереск, скреготливий кашель, кілька голосів надсадно заридало, велетенська маса звалилася під ноги Хімікові й підітнула його; падаючи, він побачив в останню мить обернене в їхній бік личко з білими очима, ліхтарик ударився об каміння, й стало темно. Хімік розпачливо шарив довкола себе руками по бруківці, мов сліпець.
— Лікарю! Лікарю! — кричав він, але голос його тонув у хаосі, довкола мелькали десятки тіл, величезні тулуби з маленькими ручками стикалися, вдарялися один об один; він схопив металевий циліндр ліхтарика і вже стояв на ногах, коли могутній удар кинув його на мур; звідкись ізгори, наче з гребеня муру, пролунав свист, усе на мить завмерло, він відчув хвилю тепла, яка наближалася до нього, тепла, яке випромінювали нагріті тіла, щось штовхнуло його, він поточився, закричав, відчуваючи слизький, огидний дотик, і з усіх боків його раптом оточило важке сапання.
Він натиснув кнопку. Ліхтарик спалахнув. На кілька секунд перед ним вирізнилася дуга велетенських, горбатих торсів, на маленьких личках блищали засліплені очі, зморщені голівки похитувалися, потім голі велетні, підштовхувані кимось ззаду, посунули на нього. Він крикнув ще раз. Власного голосу вже не почув у хаосі, який зчинився довкола. Мокрі гарячі туші стиснули його між собою, боляче здавили ребра, й він уже не відчував під ногами грунту, не пробував навіть боронитися; його штовхали кудись наосліп, тягнули, волочили, його просто-таки душив сморід сирого, він конвульсивно стискав ліхтарик на своїх грудях, що освітлював кілька найближчих створінь, які приголомшено дивилися на нього й намагалися відсунутися, але натовп не дозволяв, темрява безперервно вила захриплими голосами, маленькі торси, вкриті, наче.потом, водянистою рідиною, ховалися у випуклостях грудних м’язів; нараз страхітлива хвиля, в якій він застряг, гойднулася до арки брами; здавлений з усіх боків, він іще побачив крізь гущавину переплетених рук і тулубів блиск вогню, Лікареве обличчя, перед ним промайнув його розтулений у крику рот; за мить ця картина зникла, він задихався від важкого смороду, кружало світла ліхтарика стрибало в нього під підборіддям, вихоплюючи з мороку личка, безокі, безносі, безусті, пласкі, по-старечому мішкуваті; всі вони були мокрі, наче облиті водою; з усіх боків його штовхали горби; на мить стало вільніше, потім його знову здушило, кинуло спиною на мур, він ударився хребтом об маленьку колону, вчепився за неї, намагаючись з нею злитися, щосили впирався, боровся, тільки щоб утриматися на ногах — падіння для нього означало б смерть. Нарешті він намацав якусь кам’яну сходинку, ні, то був кругляк, видерся на нього й високо підняв ліхтарика.
Картина була вражаюча. Від муру до муру хвилювалося море голів; здавлювані натиском, ті, що стояли під нішею, вдивлялися в нього розширеними очима, він бачив, з якими відчайдушними зусиллями вони намагалися віддалитися від нього, робили судорожні рухи, але не могли протистояти натискові голої маси, яка сунула вуличкою весь час униз, витискаючи крайніх аж на мури; страхітливий вереск не припинявся.
Раптом він побачив Лікаря — той був без ліхтарика й посувався, точніше, плив у натовпі, його повертало то обличчям, то боком, він губився між велетенськими тілами, в повітрі розвівалося якесь лахміття. Затиснувши в руках електрожектор, Хімік стримував, скільки міг, натиск тіл, відчував, як німіють його руки — мокрі, слизькі туші навалювалися на нього таранами, відскакували, мчали далі, тлум рідшав, з мороку виривалися нові групи, ліхтарик погас, непроникна пітьма вирувала, хлюпала, стогнала, піг заливав йому очі, він втягував у груди повітря, яке обпікало легені, непритомнів.
Хімік сів на кам’яний східець, притулився спиною до холодних кругляків, хапав ротом повітря й розрізняв уже окремі кроки, ляскотливі стрибки, оглушливий хор поволі віддалявся; тримаючись руками за мур, він підвівся. Ноги в нього були наче з вати, він хотів покликати Лікаря, але не зміг добути з себе бодай звук.
Нараз білувате сяйво вихопило з мороку гребінь протилежного муру, і Хімік не відразу усвідомив, що це, мабуть, Координатор подає їм знак магнієвою ракетою, що час уже повертатися.
Він нахилився й почав шукати ліхтарик, якого йому вибили з рук. Біля самісінької поверхні грунту повітря було насичене нестерпним нудотним смородом, який доводив до блювоти. Хімік підвівся. Почув далекий крик. Це був голос людини.
— Лікарю! Сюди! Сюди! — загукав він.
Голос відповів уже десь зовсім близько, між чорними мурами спалахнув промінчик світла. Лікар наближався до нього швидко, але трохи похитувався, наче п’яний…
— А, — сказав він, — ти тут, ну й добре… — І схопив Хіміка за плече: — Протягли мене трохи, але мені вдалося забратися до зали… Ти загубив ліхтарика?
— Так.
Лікар усе ще тримав Хіміка за плече.
— Голова крутиться, — пояснив він спокійним голосом, трошки задихаючись. — Та це нічого, зараз пройде.
— Що це було? — пошепки, ніби сам себе, запитав Хімік.
Лікар не відповів. Обидва вслухалися в темряву: в ній внову лунали далекі кроки, вона була сповнена шерехів, кілька разів доносився приглушений відстанню стогін. Небо над мурами спалахнуло знову й освітило їхні гребені; світло затремтіло на вертикальних гранях і, бліднучи, сповзло вниз, наче миттєвий схід і захід сонця.
— Ходімо, — сказали вони одночасно.
Якби не ракети, кинуті Координатором, їм, мабуть, не вдалося б вернутися до світанку. А так, орієнтуючись на відблиск заграви, яка ще двічі розганяла морок кам’яних ущелин, вони визначили правильний напрямок руху. Дорогою зустріли кількох утікачів, які, злякавшись світла їхнього ліхтарика, панічно зникли, а один раз наштовхнулися на вже зовсім захололе тіло, яке лежало біля підніжжя крутих сходів. Мовчки переступили через нього. Було вже за кілька хвилин одинадцять, коли вони знайшли невеличку площу з кам’яним колодязем; тільки-но на неї впав промінчик Лікаревого ліхтарика, як згори потрійною смугою сяйнули фари.
Координатор чекав на них біля сходів; коли вони, важко дихаючи, вибігли нагору, до машини, й сіли на приступках, він неквапливо вимкнув фари й мовчки ходив сюди й туди в темряві, чекаючи, коли вони нарешті зможуть заговорити.
Коли вони розповіли йому про все, що бачили, він тільки зауважив:
