Інженер здригнувся. Лікар дивився на нього й посміхався. Інженерові раптом захотілося подякувати йому за щось, щось сказати, — він сам не знав що, це було щось неймовірно важливе, але в нього не знайшлося потрібних слів, він труснув головою, відповів усмішкою на усмішку й пірнув у темний тунель.
8
Близько полуяня п’ятеро напівголих чоловіків з шиями й обличчями, вкритими бронзовою засмагою, лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валявся посуд, частини приладів, па полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса йшов запах свіжозвареної кави, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилось за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б являти собою якийсь земний бівуак.
— Де Інженер? — запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.
Незважаючи на темні окуляри, купчаста хмара червоно палала в його очах.
— Пише свою книжку.
— Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?
— Так, це буде грубезний і цікавий том, можеш мені повірити!
Фізик глянув на свого співрозмовника.
— У тебе, бачу, сьогодні гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.
Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.
— Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, немає зовсім. Я не бачив жодної, а ви?
— Білі метелики нашого Лікаря, — буркнув Фізик.
Йому зовсім не хотілося говорити на такій спеці.
— Ну, це тільки гіпотеза.
— А що тут не гіпотеза? — знизав плечима Лікар.
— Наша присутність, — відповів Хімік. І перевернувся горілиць. — Відверто кажучи, — признався він, — я б уже не проти змінити обстановку…
— Я теж, — докинув Лікар.
— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.
Лікар кивнув головою.
— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якусь одежу, якусь оболонку, або…
— Або?
— Або ще щось, чого я не знаю…
— Непогано, — озвався Кібернетик, відірі авшись від своїх нотаток. — Генрик обіцяє мені дістати діоди з Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері в нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і…
— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це собі уявляєш: ми отак просто сядемо й полетимо…
Лікар засміявся.
— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче звідси нікуди рухатися?
— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?
— Сидів.
— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола…
— Тут немає ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він… ну що ж, він поводиться… як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли я його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.
— Ти був затягнув його до машини. Як він там поводився?
— Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і він перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт… і якщо він означає страх…
— Він що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.
— Артикульованих звуків він не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це просто не вкладається мені в голові… Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один… Але такий збіг…
— Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?
— О ні, він не молодий. Це видно хоча б по шкірі, по її зморшках і складках. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви — ці потовщення, якими він ступає, — у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, в нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся… Цього… цього їхнього поселення він теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?
— Може, його вдасться чогось навчити? Зрештою вони збудували заводи, обертові диски, тож повинні бути розумними… — сказав Фізик.
— Цей — ні.
— Почекай-но. Знаєш, що мені спало на думку? — Хімік підвівся на руках і сів, струшуючи піщинки, які прилипли йому до ліктів. — А може, він… дебіл? Недорозвинений? Або…
— Ага, ти вважаєш, що там… що це їхній притулок для божевільних? — сказав Лікар і теж сів.
— Ти що, глузуєш з мене?
— Чого б це я мав із тебе глузувати? Це міг бути ізольований куток, де вони тримають своїх хворих.
— І проводять на них експерименти, — докинув Хімік.
— Те, що ти бачив, ти називаєш експериментами? — втрутився в їхню розмову Координатор, який досі мовчав.
— Я не оцінюю цього з морального боку. Я не маю на це права. Адже ми нічого не знаємо, — відповів Хімік. — Лікар знайшов там в одного з індивідів трубку, схожу на ту, яка стирчала в тілі препарованого…
— Ага. Виходить, той, що заліз у ракету, теж походив звідти — він утік і вночі добрів аж сюди?
— А чому б ні? Хіба таке неможливе?
— А ті скелети? — кинув Фізик, вираз обличчя якого свідчив про те, що він дуже скептично ставиться до Хімікових аргументів.
— Ну… я не знаю. Може, це якась консервація або, може, їх лікують показом, — я маю на увазі щось схоже на психічний шок.
— Зрозуміло. І в них є свій Фрейд, — зіронізував Лікар. — Любий мій, краще облиш про це. І не говори, що ті скелети — то якась розвага або «палац духів». Така велетенська споруда… Треба блискуче знати хімію, щоб у ці скляні блоки вплавити скелети. Може, це якесь виробництво? Але чого?
— Те, що ти нічого не можеш витиснути із цього дуплекса, ще ні про що не свідчить, — зауважив Фізик. — Спробував би ти що-небудь довідатися про земну цивілізацію від швейцара в моєму університеті.
— Недорозвинений швейцар? — запитав Хімік, і всі розсміялися.
Нараз сміх урвався — над ними стояв дуплекс. Він ворушив у повітрі вузлуватими пальчиками, а його пласке личко, опущене вниз, тряслося.
— Що це з ним?! — вигукнув Хімік.
— Він сміється, — сказав Координатор.
