— Маємо. Та я не дозволю вам підійти до ракети у звичайному скафандрі,— озвався Ґоссе.
— Гадаєте, пошкоджено реактор? — спитав уражено пілот.
— А ви як гадаєте?
Малий Ґоссе теж підвівся й підійшов до них. Зі щілин у підлозі вздовж опуклих шиб повівало приємним теплом.
— Коли я почав сідати, температура підстрибувала понад норму, проте лічильники Гейгера мовчали. Мабуть, це просто щось у соплах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. В мене було таке враження, ніби я щось гублю.
— Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид,— упевнено мовив Ґоссе.
— Кераміка не плавиться,— завважив Лондон.
— А що ж то за калюжа? — здивувався пілот. Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Пасма туману, гнані вітровієм, щохвилі обмітали корпус корабля.
— Що в реакторі? Важка вода чи натрій? — спитав Лондон. Він був вищий від пілота на цілу голову. З радіо долинуло попискування. Ґоссе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.
— Та калюжа не може бути з реактора,— розгублено промовив пілот. — У реакторі важка вода, чиста мов сльоза. А це — чорне як дьоготь.
— Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла,— згодився Лондон. — І кераміка потріскалася.
Він говорив про це, наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, яка ув’язнила пілота з кораблем у цій дірі.
— Мабуть, ваша правда… — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у муфтах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з сопла правого борту.
Лондон не озвався. Пілот додав невпевнено:
— Мабуть, я сів занадто близько.
— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.
Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув од розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.
— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію… Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.
— Ні, зовсім вимкнув. Як для ремонту,— відповів Лондон.
— Це добре.
Пілот вже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій з ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які мало не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Ґоссе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язане із сигналами з Ґрааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дійшли до місця призначення.
Ґоссе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стяг його навушники на шию.
— То де ж той ваш Сінко?
— На борту. Я сказав, щоб він перевірив реактор. Лондон і далі запитально дивився на свого керівника. Той похитав головою й пробурмотів:
— Нічого нового.
— А їхні вертольоти?
— Повернулися. Видимість нуль.
— Ти спитав про їхню вантажопідйомність?
— Не дадуть ради. Скільки важить гігавипромінювач? — звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.
— Точно не знаю. Десь, певно, тон сто.
— Що вони роблять? — вів своєї Лондон. — На кого чекають?
— На Кілліана,— відповів Ґоссе й брутально вилаявся.
Лондон витяг зі стінної шафи пляшку, поколотив її, ніби перевіряючи, чи «е допоможе в такій ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.
— У нас пропало двоє людей,— озвався Ґоссе. — Не дійшли до Ґрааля.
— Не двоє, а троє,— понуро заперечив Лондон.
— Місяць тому,— вів далі Ґоссе,— ми отримали транспорт — нові діґлатори. Шість штук для Ґрааля. Ґрааль не міг прийняти кораблі, бо не встиг знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз «Ахіллес» вагою в дев’яносто тисяч тон, плити потріскалися, хоч їх прийняла комісія. Ще добре, що не перевернувся корабель. Його витягали з провалу й перевозили до верфі дві доби. Терміново залили провал цементом, виклали вогнетривкою основою і відкрили порт. Але ці діґлатори лишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан «Ахіллеса»— Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев’яностотисячник за сто миль з Ґрааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Ґрааля. Діґлатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоб забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль і, коли почали спускатися з нього, зв’язок урвався. Ми витратили багато часу, бо супроводжувати машини від Шпилю має сам Ґрааль. Отож вони думали, ніби водії не відповідають, тому що опинились у нашій радіотіні.
Ґоссе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.
— Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого «Гуллівера» на Ґраалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів сам бути присутній при перевірці корабля. Отож я й мусив дозволити йому повернутися до Ґрааля одним з діґлаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він дав слово, але не дотримав його. Я бачив на ОПС, як він спускавсь у кратер!
— А що це таке — ОПС? — озвався пілот. Він був блідий, на чолі в нього виступили краплі поту: він чекав на відповідь.
— Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами що вісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.
— Піркс? — Пілот пополотнів. — Командор Піркс?
— Так. Ви з ним знайомі?
— Чи ми знайомі?! — скрикнув пілот. — Я проходив службу під його керівництвом. Служив у нього стажером. Він підписав мого диплома… Скільки років Піркс виходив живий з найгірших… — Пілот не договорив. Його тіпало. Він обіруч ухопив шолома, ніби хотів пожбурити ним у Ґоссе. — Як ви дозволили йому йти самому в діґлаторі? Як ви могли? Адже він командор дальніх польотів, а не якийсь водій…
— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили,— заперечив Ґоссе. Він, мабуть, хотів захиститися від звинувачень.
Лондон з кам’яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Ґоссе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого баку. Непорозуміло оглянувши люльку, він стис її з такою силою, що вона тріснула навпіл, викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.
— Я не міг йому відмовити… — відгукнувся Ґоссе.
Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, котрий, наче не чуючи його, дивився крізь вікно на мінливе клуб’я рудого туману. Вже тільки ніс ракети виринав часом з його хвиль.
— Ґоссе,— раптом озвався пілот,— дайте мені машину.
— Не дам!
— Маю права оператора тисячників.
Очі Ґоссе на мить спалахнули, проте він повторив:
— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.
