«Еврідіка», і світло розпливалось і вигиналося, пробиваючись крізь недосяжні для будь-яких радіохвиль сфери.
Поки Аїд терзав навколишній час і простір, розбиваючи їх на друзки над своїм руйнівним горизонтом, «Еврідіка» здійснювала останні спостереження Квінти, п’ятої планети шостого Сонця Гарпії — основної мсти експедиції. Орбітні астромати, вистрілені заздалегідь у космічний простір, кружляли віддалік колапсара, утворюючи планетоскоп з небувалою апертурою — двох астрономічних одиниць. Зображення, а вірніше тривимірна модель Квінти, сконцентрувалося на екрані головізора, як імлиста, вкрита хмарами куля, що зависла в залі обсерваторії між її багатоярусними галереями
Щоправда, туди ніхто не заглядав. Цей голоскоп був змонтований в обсерваторії, бо його подарував експедиції один японський промисловець задля реклами, щоб потім подарувати такі самі голоскопи й земним планетаріям. То було ефектне видовище/але астрофізики з того, власне, не мали ніякої користі. Вони погодилися встановити його в обсерваторії, бо їхня апаратура займала стіни носового залу, а планетоскоп, розміщений під куполом як оздоба, заповнив порожню середину залу. Зображення туманностей та планет, що з’являлись у головізорі, приходили спостерігати гості, аби хоч у такий спосіб побачити космічний пейзаж, схований за глухими стінами «Еврідіки».
Потерпілий з Титана астронавт, крім імені Марк, уже прибрав і прізвище — Темпе. Так звалася долина, де Орфей вперше зустрів Еврідіку. Це прізвище дав йому Бар-Гораб під час конфіденціальної зустрічі з майбутнім екіпажем розвідки. Власне, це не він так назвав його; під таким іменем та прізвищем потерпільця з Титана було призначено на посаду другого змінного пілота «Гермеса», а командир поводився так, ніби нічого не знав. Лаугер також відмовивсь од «авторства», а вірніше — відбувся жартом, мовляв, усі однаково підпали під вплив персонажів з грецької міфології.
Поки тяжіння лишалося сталим, хоча корабель утрачав швидкість, Марк Темпе частенько бував у Лаугера і з цікавістю дослухався до його суперечок із Голдом та Накамурою, астрофізиками, які дискутували про таємницю «надвіконних» цивілізацій. Тих, що випадали з основної лінії діаграми Ортеги-Нейссла. А що про їхню долю не було нічого відомо, то це стало неабияким викликом для уяви.
Зацікавлених цією загадкою можна було дуже умовно поділити на дві групи:
одні пояснювали мовчання соціологією, інші — космологією. Голд, хоча й був фізиком, дотримувався соціологічного пояснення таємниці, навіть крайньосоціологічного, що звалося соціолізою. Входячи в епоху технологічного прискорення, суспільство спершу порушує своє життєве середовище; згодом і може, й хоче , його врятувати, але зусилля виявляються недостатніми і біосферу доводиться змінювати — почасти з доброї волі, почасти з необхідності — артефакту. Виникає цілком видозмінене середовище, але не штучне в людському розумінні цього те т-міну. Для людей штучним є те, що вони створили самі, а природним залишається те, що вони не зачіпали або лише використовували як воду в гідротурбінах або орні землі.
Над «вікном» ця різниця зникає. Бо коли все стає штучним, то ніщо не є штучним. Виробництво, розум, дослідницька робота піддаються «пересадці» в усе навколишнє середовище; електроніка замінює установи, законодавчі органи, а.лкіністрацію, систему освіти, охорони здоров’я; відмирає етнічне розмаїття, зникають кордони, поліція, суди, університети, так само як і в’язниці. Може виникнути «другий печерний вік» — вік суцільної неписьменності й неробства. Щоб вижити, не треба працювати. Кожен може мати геть усе задарма й робити все що заманеться.
Це не обов’язково породжує стагнацію: середовище — слухняний опікун, але лише доти, доки» в нього стане сил видозмінюватися за бажанням розумних істот.
Може, так і відбувається прогрес? На це ми не годні відповісти, бо впродовж історії приписували ідеї прогресу нетотожне значення.
Чи можна назвати поступом таке становище, коли спеціалізація розмежовує діяльність на безліч галузей: пізнавальну, будівпичу, інтелектуальну, творчу, так що кожен фах дедалі глибше занурюється в щораз вужчу ділянку знань? Якщо машини підраховують усе швидше й краще ніж люди, то навіщо тоді лічити? Якщо фотосинтетичні системи виробляють їжу різноманітнішу й поживнішу, ніж селяни, пекарі, кухарі, кондитери — нащо обробляти землю, молоти зерно і випікати хліб? ЧОМУ цивілізація у такій соціолізі не шле в усі небесні далі рецепт власної досконалості й процвітання? Але навіщо, власне, це робити, коли вона взагалі вже не існує, як спільнота ненаситних шлунків і мізків?
Постає такий собі велетенський набір особистостей, коли вже справді важко знайти бодай одну особистість, яка завдалася б метою посилати сигнали у космічний простір про те, як добре їй ведеться.
Штучне середовище формується з такою інженерною продуманістю, щоб у її умовах не можна було досягти властивостей планетарної «Особи». Таке середовище — це НІХТО, нічим не відмінне від лугу, лісу, степу. Тільки й того, що воно зростає, квітне не для себе, а для когось. Для якихось істот. Чи вони через це дурнішають і перетворюються на тупих дармоїдів, котрі б’ють байдики, граючись цяцьками, зробленими для них планетарною опікою? Не обов’язково. Все залежить від погляду. Що для однієї людини примарне й безглузде, для іншої може бути мрією життя. Особливо нам бракує мір і оцінок, коли ми намагаємося зрозуміти істот іншого світу, іншої епохи, абсолютно відмінної від нашої.
Накамура й Лаугер дотримувалися космологічної гіпотези. Хто Космос пізнає, той у Космосі гине. Не через те, що втрачає там життя — цей афоризм май зовсім інше значення. Астрономія, астрофізика, космонавтика — це тільки скромні й незначні початки. Ми самі вже зробили наступний крок, опанувавши буквар сидеральної інженерії. Не йдеться також про експансію, про так звану «ударну хвилю Розуму», який, вийшовши за межі своєї планети й оволодівши чужими, поширює свій вплив і на інші галактики.
Навіщо? Аби дедалі щільніше заселити космічний простір? Мова йде не про «розмноження і заселення», а про діяльність, якої ми не здатні зрозуміти, а отже й визначити її значення. Чи може мавпа зрозуміти терзання космогоніка? Чи ипіуегзит — це великий млинець, а цивілізація — дитина, яка силкується якнайшвидше той млинець проковтнути? Думка про космічні вторгнення — це проекція агресивних властивостей хижої напівмавпи. Вона б сама залюбки зробила ближньому те, що їй не до вподоби, і тому рівняє Високу Цивілізацію по собі. Цілі флоти галактичних дредноутів налітають на якусь бідолашну маленьку планетку, аби допастися до її грошей, діамантів, шоколаду і, звісна річ, до гарненьких жінок. Ті жінки потрібні їм так само, як нам самиці крокодилів!
То що ж роблять ті, котрі перебувають над «вікном»? Те, чого ми не можемо зрозуміти й водночас не хочемо погодитися з тим, що їхня діяльність вийшла за межі нашого розуміння. Ось вам приклад: ми повинні зробити дірку в Аїді, проткнути його темпоральну цибулину, щоб сховатись у ній. Але не треба гратися в піжмурки! Ми хочемо застати цивілізацію, поки вона ще не вилетіла з «вікна». Імовірність другої такої експедиції, як наша — мізерна. Може, нащадки колись і згадають нас незлим словом, як отих аргонавтів, що вирушили за Золотим руном.
Гаргнер, буваючи в Лаугера, називав таке пояснення «цивілізацій поза межами контакту» по-своєму: «розумінням через нерозуміння». Останнім часом він уже не міг брати участі в дискусіях, бо зореліт наближався до мети, тож доводилося майже постійно сидіти в диспетчерській.
Марк Темпе знав, що його звуть якось інакше, та нікому про це не говорив (не бажаючи викликати підозру в медиків). Тепер він вивчав перед сном склад екіпажу «Гермеса». З десятьох добре знав лише Герберта й маленького чорнявого Накамуру — через Лаугера. Про командира, під чиєю орудою мав летіти, не знав майже нічого.
Командира звали Стірґард, він був першим заступником Бар-Гораба. Другим його фахом стала соціодинамічна теорія ігор. Кожен учасник розвідки мусив дублювати іншого члена екіпажу, щоб через нещасливий випа.док чи хворобу котрогось із них не зірвати завдання. За технічне забезпечення польоту відповідав гравістик-сидератор Поласар. Марк Темпе не раз бачив цього чудового плавця в басейні «Еврідіки», захоплювався його атлетичною статурою, коли той, виконуючи потрійний гвинт, стрибав з вишки. Та басейн не був найкращим місцем для знайомства з сидеральною інженерією, отож Марк намагався гризти граніт складної науки самотужки. Марно. Адже для того, щоб зрозуміти бодай вступ до неї, треба було розумітися на численних теоріях, які розвивали і доповнювали теорію відносності.
Першим пілотом став Гаррах. Високий, кремезний, рвучкий, він також непогано знався на інформатиці і разом з астроматиком Албаном мав опікуватися комп’ютером «Гермеса». Чи, як одного разу висловився са VI комп’ютер, ті двоє людей були його підопічними. Він належав до покоління так званих «остаточних», бо жодна інша обчислювальна машина не могла мати Є ільшої розрахункової потужності. Межі такої потужності були визначені своїми властивостями матерії — такими, як стала Планка та швидкість світла. Більшу розрахункову потужність могли б мати хіба що комп’ютери, спроектовані теоретиками,— людьми, котрі
