давніх-давен, виявлялося ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок та планет.
При всій своїй унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоб вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою і крейдяного періоду. І все ж таки Кірстінг силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінг доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінг злегенька, як тільки міг, повертав назад мікрометричний гвинт, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи.
Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоб він просвітив усі вулиці, площі, будинки.
Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить їх вертикально стисненими. Дивлячись на них у вертикальній площині, він побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, існувала можливість відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалася, отож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося прибрати ретушшю, яка ліквідовувала усе, що рухалося швидше, ніж піша людина.
Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, і зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео- й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок.
Кірстінг стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоб побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь.
Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче — ракетобудуванням.
Кірстінг не сподівався виявити людиноподібну будову кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість і випростана постава ще не підтвердили б антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, що біжать, у масштабі планети, їх не можна було б відрізнити від марафонців. ’
Чутливість апаратури далеко перевершила найсміливіші уявлення батьків спінографії. З допомогою кальцієвого резонансу Кірстінг міг побачити шкаралупу курячого яйця на відстані ста тисяч кілометрів. Іноді йому здавалося, що серед каламутних плям він бачить мікроскопічні ниточки, ясніші від тла, як сфотографований через телескоп, застиглий танець гольбейнівських скелетів. Йому здавалося, що коли посилити збільшення, то він побачить їх насправді й вони перестануть бути тим, що приписував тремтячим волоконцям, таким сумнівним і короткочасним, наче канали, що їх бачили давні астрономи на Марсі, бо дуже хотіли їх побачити. Коли він надто довго вдивлявся в скупчення блідих, застиглих іскринок, стомлений зір скорявся волі й, здавалось, от-от помітить молочні цятинки черепів і тонші від волосини кістки хребетних стовпів та кінцівок. Однак досить було закліпати пекучими від напруження очима, щоб ця ілюзія зникла.
Кірстінг вимкнув апарат і підвівся. Склепивши в цілковитій темряві повіки, відновив в уяві зображення, яке щойно спостерігав, і знову в оксамитній чорноті зафосфоресціювали дрібні кістяки-привиди. Він, мов незрячий, відпустив опору, за яку тримався, й поплив до рубінового вогника над виходом. Засліплений після довгого перебування в темряві, замість рушити до ліфта, він втиснувся у дверну нішу, вистелену товстим пінопластом, і це його врятувало, коли разом з гуркотом його настиг гравітаційний удар. Нічні лампи денного світла згасли, по всьому коридорі, що обертався разом з кораблем, спалахнули аварійні вогні, але він цього вже не бачив, бо знепритомнів.
Після наради спати Стірґард не міг, бо знав, що ҐОД, незалежно від варіантів тактики, які він придумає, поставить його перед вибором, котрий вестиме до альтернативи непередбачуваного ризику або відступу. Під час дискусії Стірґард зберігав удавану рішучість, але коли залишився на самоті, відчув себе безпорадним, як ніколи до цього. Йому дедалі важче вдавалось опиратися бажанню звіритись на долю. В одній із стінних шафок каюти серед його особистих дрібничок лежала старовинна, важка бронзова монета з профілем Цезаря і пучком фасцій на зворотному боці — пам’ятка про батька-нумізмата. Відчиняючи шафку, Стірґард іще не був певен, чи довірить у такий спосіб корабель, екіпаж, долю експедиції, найбільшої в історії людства, цій монеті, хоча вже подумав, що лікторський пучок різок означає втечу. Бо чим іншим був би їхній відступ, як не втечею? А стертий профіль масивного обличчя — це те, що, можливо, буде їхньою загибеллю.
Він переміг внутрішній опір, відчиняючи в півсутіні шафку, і навпомацки дістав з-поміж перегородок плаский футляр з монетою. Вийнявши її, покрутив у пальцях. Чи мав він право?.. Кидок в умовах невагомості був неможливий. Стірґард утиснув монету в сталеву скріпку, ввімкнув закріплений під дошкою письмового столика електромагніт, що притримував фотограми чи карти з допомогою сталевих кубиків, котрі правили йому за прес-пап’є. Розсунувши стоси паперів, стрічок, мов маленький хлопець, крутнув монету дзиґою. Вона крутилася на вістрі скріпки дедалі повільніше, описуючи невеликі кола, й нарешті впала, притягнена магнітом, зворотним боком догори. Відступ.
Щоб сісти, Стірґард схопився за бильце обертового крісла й, тільки-но комбінезон прилип до спинки, перш ніж устиг усвідомити, відчув струс. Спочатку струс був незначний, а потім почав наростати, й нарешті велетенська сила змела плівки, папери, прес-пап’є і темно-бронзову монету з письмового столика, а його втиснула в крісло. Перевантаження зросло моментально.
Потьмареним зором, бо кров уже відливала йому від очей, Стірґард іще побачив світло круглої настільної лампи, що розмазувалося від блискавичних коливань, почув, як під обшивкою сталевих стін глухо застогнали всі пази, шви й крізь шум незакріплених предметів, апаратів, одежі, що летіли на нього зусібіч, пробивалося далеке виття сирен тривоги. Враження було таке, ніби вили не мембрани, а сам корабель, уражений у сто вісімдесят тисяч тонн своєї маси, і якщо Кірстінга, що чув це завивання й протяглий грім, засліплював страхітливий тягар, який утискував налите свинцем тіло в крісло, то Стірґард в останню мить відчув полегкість.
Так. Полегкість, бо відступ уже виключався з гри.
Зір повернувся до, .нього через кілька секунд, хоча стрілка гравіметра ще тремтіла на червоних рисках шкали. «Гермес» уник прямого попадання. Воно було неможливе. Хоч би що його атакувало, ҐОД, який постійно був напоготові, відбив удар, завданий спритно й несподівано. Позбавлений часу вибрати належне прикриття, ҐОД упав у крайність. Вал гравітації нічим не можна було пробити в цьому Космосі, хіба що сингулярністю, отож «Гермес» уцілів, але сила такого раптового удару у відповідь неминуче дала рикошет і, наче гармата, що відкотилася після пострілу, весь корабель в епіцентрі розряду сидераторів затремтів, хоч прийняв лише невелику часточку випущеного в нього заряду.
Навіть не намагаючись підвестися, бо тіло все ще наче перебувало під пресом, Стірґард широко розплющеними очима бачив, як велика стрілка, слабо здригаючись, міліметр за міліметром сповзає з червоного сектора круглої шкали. Граничне напружені м’язи почали вже коритись. Гравіметр понизився до чорної двійки, і тільки сирени тривоги досі пронизливо вили на всіх палубах.
Відштовхуючись обома руками від бильця крісла, Стірґард насилу підвівся і, ставши на ноги, змушений був, згорбившись, спертись долонями на край столика — як та мавпа, що звикла допомагати своїм ногам руками. Він не міг собі пояснити, звідки в нього цієї хвилини з’явилася така думка. Серед безладної купи стрічок і карт на підлозі він побачив батьківську монету, яка й далі показувала решку, тобто відступ. Стірґард усміхнувся, бо це рішення перебив уже вищий козир. Гравіметр показував одиницю. Треба було поквапитись до стернової рубки й довідатись передусім про людей.
