характерним, озоновим запахом повітря. Хоч у момент старту ракети я мимоволі заплющив очі, реактивне полум’я все ж таки осліпило мене. Кілька хвилин перед очима пливли чорні, червоні й золоті кола. Та поступово вони розтанули. Дим, пилюка й туман зникали — їх з протяжним стогоном утягували вентиляційні труби. Перше, що я побачив, був зелений екран радара. Я почав шукати ракету, водячи радіолокатором. А коли нарешті піймав її, вона була вже за межами атмосфери. Ще ніколи в житті мені не доводилося запускати ракету так похапливо, наосліп, не маючи ані найменшого уявлення, ні якого їй надати прискорення, ні взагалі куди спрямовувати. Я подумав, що найпростіше буде вивести ракету на орбіту довкола Соляріса, на висоту приблизно тисячі кілометрів; тоді я зможу вимкнути двигуни: вони працювали надто довго, тож я не мав певності, що не станеться катастрофа, наслідки якої важко навіть уявити. Тисячокілометрова орбіта, як я пересвідчився, перевіривши за таблицею, була стаціонарна. Щиро кажучи, вона теж нічого не гарантувала; але іншого виходу в цій ситуації я не бачив.
У мене не вистачало відваги ввімкнути репродуктор, який я вимкнув відразу ж після старту. Я зробив би все, що завгодно, аби тільки не чути більше цього жахливого голосу, в якому вже не лишилося нічого людського. Всі маски,— це я міг сказати собі тепер напевно,— було зірвано, і крізь личину Гері почало прозирати інше, дійсне обличчя, перед яким альтернатива божевілля справді видавалася порятунком.
Була рівно перша година, коли я покинув ракетодром.
«Малий апокриф»
Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снотворне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер з власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутись навтіки, і заціпенів від жаху; це тривало всього якусь мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — ціла купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і якусь хвилину похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.
Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін’єкцій і видавив з, них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут весь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру,— обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче,— то сів у друге крісло, прибравши з нього плаття Гері. Звичайнісіньке плаття, тільки без застібки.
Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, критично спостерігав за кожним моїм рухом.
— Ну що, погомонимо? — запитав він, коли я сів.
Я мовчав, притискаючи марлю, яка почала сповзати з моєї щоки.
— У нас були гості, га?
— Так, — відповів я сухо, не маючи ані найменшого бажання підлаштовуватися під його тон.
— І нам пощастило їх спекатись? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.
Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з’явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі ніхто не загоряє…
— Однак ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув у мене в голові.— З різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?
— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.
— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати,— сказав він і глянув на мене примруженими очима.— Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні вірьовкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидався, як Лютер? Ні? О,— скривився він,— тоді ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок,— нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадовив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник.— Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є,— підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав:— Отже, ти вважаєш, що я свиня?
— Справжнісінька свиня,— недвозначно підтвердив я.
— Та невже? А ти б повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?
Я мовчав.
— Гібарян був перший, з ким це сталося,— вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись.— Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми… ти здогадуєшся, що ми подумали?
Я здогадувавсь, але волів промовчати.
— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся з розуму. Він дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique. Але Гібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс
— Який шанс?
— Ну, я гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Ну звичайно, знаєш!
— Обчислення,— сказав я.— В шухляді. На радіостанції. Це його робота?
— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.
— Як довго це тривало?
— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.
— Як… йому?!
— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.
— А ви?..
— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.
— Ах… он воно що!— вихопилося в мене.
— Так.
— І там… у тій шафі…
— Так, мій любий. Так, Вів не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер… тепер це вже стало для нас до певної міри… нормою.
Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, ніж почув.
— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви повинні були все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже…
— Ні. Ми чули тільки його голос, а якщо з-за дверей і долинали якісь дивні звуки, то, сам розумієш, ми їх теж приписували йому…
— Тільки його голос?.. Але ж… чому?
— Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Та я гадаю, тут не треба поспішати, бо хоч вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Але ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.
— Я думав, що сам звихнувся умом.
— Ах, он як? І ти нікого не бачив?
— Бачив.
— Кого?!
Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:
— Ту… чорношкіру…
Снаут нічого не сказав, але його скулена, нахилена вперед постать трохи обм’якла.
— Ти все ж таки міг мене остерегти,— провадив я далі вже не так упевнено.
— Я тебе остерігав.
