Не вистачало ще, щоб ми почали сваритися!
Потім ми пішли снідати. Гері сьогодні робила все не так, як завжди, проте я не міг уловити, в чому різниця. Вона весь час роззиралась і ніби не чула, коли я їй щось казав, наче раптово впадала в задуму. А один раз, коли вона підвела голову, я помітив, що очі в неї блищать.
— Що з тобою?— пошепки запитав я.— Ти плачеш?
— Ох, дай мені спокій. Це не справжні сльози,— схлипнула вона.
Можливо, я не повинен був задовольнятися цією відповіддю, але я нічого в світі так не боявся, як «відвертих розмов». Зрештою, мене турбувало щось зовсім інше. Хоч я й знав, що інтриги Снаута і Сарторіуса мені тільки приснились, усе-таки почав розмірковувати, чи є взагалі на станції якась підходяща зброя. Про те, навіщо вона мені, я не думав — просто хотілося її мати. Я сказав Гері, що повинен піти на склади. Вона мовчки пішла зі мною. Я перерив усі ящики, обшукав контейнери, а коли спустився на самісінький низ, то не міг здолати бажання зазирнути до холодильної камери. Проте мені не хотілося, щоб Гері заходила туди, тому я тільки прохилив двері і обвів очима все приміщення. Під темним саваном вимальовувався видовжений предмет, однак звідти, де я стояв, не видно було, чи лежить там іще та, чорношкіра. Мені здалося, що те місце тепер порожнє.
Я не знайшов нічого підходящого, і настрій у мене ще більше зіпсувався. Несподівано я помітив, що Гері поруч зі мною нема. А втім, вона відразу ж прийшла — затрималася в коридорі,— але вже сама її спроба покинути мене, бодай на секунду, хоч зробити це їй було дуже важко, мала насторожити мене. Та й я далі поводився, наче йолоп, чи просто вдавав ображеного хтозна й на кого. У мене розболілася голова, я не міг знайти в аптечці ніяких порошків і злий, як сто чортів, перевернув усе в ній догори дном. Іти знову до операційної не хотілося. Рідко якого дня мені так не щастило, як сьогодні. Гері тінню снувала по кімнаті, час від часу ненадовго кудись зникаючи. Пополудні, коли ми вже пообідали (втім, Гері взагалі нічого не їла, а я навіть не пробував її вмовити щось з’їсти, бо в мене розколювалася від болю голова, тож і сам пожував щось без усякого апетиту), вона раптом сіла поруч і смикнула мене за рукав.
— Ну, чого тобі?— неохоче буркнув я.
Мені здалося, що по трубах долинає ледь чутний стукіт,— мабуть, Сарторіус длубався в апаратурі високої напруги. Мені хотілося піти нагору. Та від думки, що доведеться взяти з собою й Гері, відразу ж відхотілось. Якщо в бібліотеці її присутність іще можна було якось витлумачити, то там, серед машин, вона може дати Снаутові привід для якогось ущипливого зауваження.
— Крісе,— прошепотіла Гері,— а як у нас із тобою?..
Я мимохіть зітхнув. Ні, сьогоднішній день я аж ніяк не міг назвати щасливим.
— Краще й бути не може. А про що, власне, ти?
— Я хотіла б поговорити з тобою.
— Будь ласка. Я слухаю.
— Тільки не так.
— А як? Я ж тобі сказав, що в мене болить голова, і взагалі роботи по самісіньку зав’язку…
— Головне, аби було бажання, Крісе…
Я силувано всміхнувся. Мабуть, моя усмішка була жалюгідна.
— Маєш рацію, люба. Говори.
— А ти скажеш мені правду?
Я звів брови. Такий початок розмови мені зовсім не подобався.
— Навіщо ж мені тебе обманювати?
— У тебе можуть бути на те причини. Серйозні. Та якщо ти хочеш, щоб… ну, одне слово… то не обманюй мене.
Я промовчав.
— Я тобі щось скажу, і ти мені скажи. Гаразд? Тільки щиру правду. Незважаючи ні на що.
Я не дивився їй у вічі, і хоч вона ловила мій погляд, удав, що не помічаю цього.
— Я тобі вже казала, що не знаю, звідки тут узялася. Але, може, ти знаєш? Почекай, я ще не закінчила. Може, й ти теж цього не знаєш. А якщо знаєш, тільки не можеш мені сказати зараз, то, можливо, згодом, колись? Це не найстрашніше. Принаймні даси мені шанс.
Я відчув себе так, немовби мене облили крижаною водою.
— Маленька моя, що ти кажеш? Який шанс?— промимрив я.
— Крісе, хоч би хто я була, я не маленька. Ти мені обіцяв. Скажи.
Від цього її «хоч би хто я була» мені перехопило подих, і я міг тільки дивитися на неї, дурнувато хитаючи головою, ніби захищаючись від того, що мав іще почути.
— Я ж тобі вже пояснила — не обов’язково казати це саме зараз. Скажи просто, що не можеш…
— Я нічого від тебе не приховую…— відповів я хрипким голосом.
— От і добре,— відповіла вона й підвелася.
Я хотів щось сказати. Відчував, що не можу так облишити цю розмову, але слова застрягали мені в горлі.
— Гері…
Вона стояла біля ілюмінатора, одвернувшись від мене. Темно-синій, порожній Океан розпростерся під голим небом.
— Гері, якщо ти думаєш… Гері, адже ти знаєш — я люблю тебе.
— Мене?
Я підійшов до неї. Хотів її обняти. Вона випручалась, відштовхнувши мою руку.
— Ти такий добрий… Любиш мене? А я воліла б, щоб ти мене бив!
— Ну що ти, Гері, люба!
— Ні! Ні! Замовкни, будь ласка.
Гері підійшла до столу й почала збирати тарілки. Я дивився в темно-синю порожнечу. Сонце сідало, й величезна тінь станції розмірено погойдувалася на хвилях. Тарілка вислизнула з рук Гері і впала на підлогу. В раковині булькала вода. Рудий колір переходив по краях небосхилу у брудно-червоне-золото. Якби я знав, що робити! Якби я тільки знав! Запала раптова тиша. Гері стояла поруч, у мене за спиною.
— Ні. Не обертайся,— сказала вона, знизивши голос до шепоту.— Ти ні в чому не винен, Крісе. Я знаю. І не картай себе.
Я простиг до неї руки. Гері відскочила й, піднявши цілий стіс тарілок, промовила:
— Шкода. Якби вони могли розбитись, я розтрощила б їх на друзки, всі до одної!!!
Якусь мить мені здавалося, що Гері й справді жбурне їх на підлогу, але вона мигцем глянула на мене й усміхнулась:
— Не бійся — я не влаштовуватиму тобі сцен.
Я прокинувся серед ночі й відразу ж насторожено сів на ліжку. В кімнаті було темно, тільки з коридора крізь прочинені двері падала тонка смужка світла. Звідкись долинали пронизливе, дедалі гучніше сичання і приглушені, тупі удари, наче щось велике відчайдушно билося за стіною. «Метеор! — майнуло мені в голові.— Пошкодив обшивку. Там хтось є!»
Протяжне хрипіння.
Я остаточно прочумався від сну. Я ж на станції, не в ракеті, а цей жахливий звук…
Я вискочив у коридор. Двері маленької лабораторії були відчинені навстіж, там горіло світло. Я вбіг досередини.
Мене обдало хвилею крижаного холоду. В кабіні клубочилася пара, від якої замерзав подих. Хмара білих сніжинок кружляла над загорненим у купальний халат тілом, яке кволо билося на підлозі. У цьому крижаному тумані я ледве розгледів, що це Гері, кинувся до неї й підняв на руки; халат обпікав мені долоні, Гері хрипіла. Я вискочив у коридор і побіг мимо нескінченної низки дверей, уже не відчуваючи холоду, тільки дихання Гері, яке вихоплювалося з її розтулених уст хмарками пари, що вогнем обпікала мені плече.
Я поклав Гері на стіл, розірвав на грудях халат, мить дивився на її заледеніле, перекривлене судомою обличчя; кров замерзла в кутиках розтулених уст, укрила їх чорною смагою, на язиці блищали кристалики льоду…
Рідкий кисень! У лабораторії в посудинах Дьюара зберігався рідкий кисень; підіймаючи Гері, я відчув, як під руками в мене тріщало скло. Скільки вона могла випити? Все одно. Спалені трахея, горлянка, легені — рідкий кисень ядучіший, ніж концентровані кислоти. Її скреготливе, сухе, мов звук шматованого паперу,
