— Я намагався уявити,— вів далі Монтеґ,— що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?
— У нас немає книжок.
— А якби були?
— Може, у вас є?
Бітті повільно опустив і підвів повіки.
— Ні.— Монтеґ глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, политі гасом — не водою! — зі шланга в його руках.— Ні.— І наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя. Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.
Монтеґ трохи повагався, а тоді мовив:
— Чи воно завше... чи завше було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно...
— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті.— Що це за балачки?
«От я дурний,— подумав Монтеґ,— я ж сам себе виказую!»
На минулій пожежі йому попала до рук книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок у ній...
— Я хочу сказати,— провадив він,— що в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими...— Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Кларіс Маклелен.— Хіба тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх?
— Оце здорово! — Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтеґом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтеґ прочитав добре знайомі рядки:
«Правила
1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.
2. Швидко розпалювати вогонь.
3. Усе спалювати дотла.
4. Негайно повертатися до пожежної станції.
5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги».
Всі дивилися на Монтеґа. Він не ворухнувся.
Раптом пролунав сигнал тривоги.
Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом посипались на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.
Монтеґ сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.
Монтеґ підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині вниз.
Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.
— Монтеґ, ви забули шолом!
Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.
Це був облуплений триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менш як сто років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній шкаралупі він ще животів.
— Приїхали.
Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтеґ подався слідом за ними.
Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала, і вуста заворушилися знову:
— «Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи не загасити».
— Досить! — сказав Бітті.— Де вони?
З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.
— Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було,— проказала вона.
Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефонограми на звороті:
«Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті, Е.Б.».
— Це, певне, пані Блейк, моя сусідка,— мовила жінка, глянувши на ініціали.
— Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!
За мить пожежники бігли по сходах крізь застояну пітьму, виламували блискучими сокирами незамкнені двері,— спотикалися, галасували, наче ватага шкодливих хлопчаків.
— Гей! Гей!
