все гаразд»,— казала «тітонька».
«Ти надто самовпевнена»,— відповідав «двоюрідний братик».
«А чого це ти злостишся?» «Хто злоститься?» «Ти, хто ж іще!» «Я?!»
«Ти просто казишся!» «Чого б це мені казитися?» «А того!»
— Гаразд,— кричав Монтеґ.— Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!
— Вони...— казала Мілдред,— ...розумієш, вони... ну, посварилися. Вони часто сваряться. Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя. Так-так, подружжя. А що?
А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмовляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це був «жук» — відкритий автомобіль. Мілдред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, і вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. «Стишуй швидкість до мінімальної!» — волав він. «Що?» — кричала вона у відповідь. «До мінімальної, до п’ятдесяти п’яти! Стишуй швидкість!»— «Що?» — пронизливо кричала вона. «Швидкість!» — надсаджувався він. А вона, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п’яти миль на годину, і йому забивало подих.
А коли виходили з машини, у вухах у Мілдред знову були «черепашки». Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.
— Мілдред.— Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха.— Мілдред, Мілдред!
— Що? — ледь чутно озвалася вона.
Монтеґові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілдред обернеться й побачить його.
Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.
— Мілдред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?
— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.
— Про дівчину з сусіднього будинку.
— Про яку дівчину з сусіднього будинку?
— Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.
— А, так-так,— відповіла дружина.
— Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?
— Ні.
— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.
— А, тепер я знаю, про кого йдеться.
— Я так і думав, що ти її знаєш.
— Вона...— сказала Мілдред у темряву.
— Що вона? — запитав Монтеґ.
— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.
— Кажи тепер. Що з нею?
— її, здається, немає.
— Немає?
— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.
— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.
— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.
— Ти певна?
— Ні. А втім, так. Певна.
— Чому ти мені досі нічого не сказала?
— Забула.
— Чотири дні,— повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.
— Добраніч,— нарешті сказала Мілдред.
Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.
Монтеґ прислухався — його дружина стиха наспівувала.
За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтеґа долинув якийсь звук — ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.
«Механічний пес,— подумав Монтеґ.— Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо
