— Дай-но я поправлю подушку,— сказала Мілдред.
— Не треба,— тихо відповів Монтеґ.
— Застібка «блискавка» замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаючись на світанні цієї філософської і тому сумної години.
— Ну, будь ласка,— повторила Мілдред.
— Іди собі, прошу,— відказав Монтеґ.
— Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтеґ. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!
— f pax! — вигукнула Мілдред, смикаючи за подушку.
— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув Монтеґ.
Вітті здивовано глянув на них.
Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того як вона почала розуміти що це, цікащсть на її обличчі змінилася надзвичайним подивом. Губи її розтулились... Зараз вона запитає...
— З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи со-терн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтеґ?
— Бейсбол — добра гра.
Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза густої завіси диму.
— Що це? -майже захоплено вигукнула Мілдред. Монтеґ спиною притис її руку.— Що це?
— Сядь! — гримнув він. Мілдред відсахнулась — її руки були порожні.— Не бачиш — ми розмовляємо!
Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.
— А кеглі любите?
— Так.
— А гольф?
— Гольф — чудова гра.
— Баскетбол?
— Чудова.
— Більярд, футбол?
— Гарні ігри, всі гарні.
— Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності — тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові й нові види спорту, організуйте супер-спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок — дратівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста перетворилися на туристські табори, люди — на орди кочівників і стихійно пориваються то туди, то сюди, як море під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні — я.
Мілдред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні «тітоньки» почали сміятися з «дядечків».
— Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь із них — любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріан-Ців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. Герої книжок, п’єс, телепередач не повинні нагадувати справжніх художників, картографів, механіків. Що більший ринок, Монтеґ, то старанніше слід уникати суперечок, запам’ятайте! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились у якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. Ну і, звичайно, еротичні журнали. Ось так, Монтеґ. І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань — ось що, хвалити бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.
— Гаразд, але до чого тут пожежники? — запитав Монтеґ.
— А;— Бітті нахилився вперед, оповитий легким серпанком тютюнового диму.— Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово «інтелектуал», звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде .велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто може ручитися, яку мішень собі вибере начитана людина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтеґ), стала непотрібна. На них були покладені нові обов’язки — стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. Це ми, Монтеґ,— ви і я.
Двері вітальні прочинилися — на порозі стала Мілд-ред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтеґа.
