— Ще одне. Дайте мені чимшвидше валізу, покладіть у неї який-небудь свій старий одяг — зношений костюм, сорочку, старі черевики, шкарпетки, всякий непотріб...
Фабер пішов і за хвилину повернувся. Вони заклеїли шпарини картонної валізи липкою стрічкою.
— Щоб не вивітрився старий запах Фабера,— промовив Фабер, спітнівши від зусиль.
Монтеґ узяв віскі й побризкав ним поверхню валізи.
— Зовсім не треба, щоб пес одразу почув два запахи. Можна мені взяти з собою решту віскі? Воно мені ще придасться пізніше... Хоч би наша робота не пропала марно!..
Вони знов потисли один одному руки і, рушивши до дверей, ще раз поглянули на телевізор. Пес ішов по сліду повільно, безшумно, принюхувався до нічного вітру. Над ним ширяли вертольоти з телевізійними камерами. Пес дістався до першого провулка.
— Прощайте!
Монтеґ тихенько шмигнув на двір і побіг, стискаючи в руці напівпорожню валізу. Він чув, як запрацювала поливальна система, сповнюючи передранішнє повітря шумом дощу,— спочатку тихим, потім дедалі сильнішим і рівнішим. Вода лилась на садові доріжки і струмками жебоніла на вулицю. Кілька краплин упали на Монте-гове обличчя. Йому почулось, ніби старий щось крикнув йому на прощання, чи, може, це тільки здалося?
Він швидко біг від будинку до річки.
Монтеґ тікав.
Він відчував наближення механічого пса — немов подих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру, від якого навіть не хитається трава, не грюкають віконниці, не тремтить тінь від листя на білих плитках тротуарів. Своїм бігом механічний пес не порушував спокою навколишнього світу. Він ніс із собою тишу, і Монтеґ, тікаючи з міста, відчував, як ця тиша нагромаджується, тисне на нього. Тягар тиші ставав важчий — і Монтеґ ще прудкіше кинувся вперед.
Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевести подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях дивилися на стіни, де, наче хмарка неонових випарів, то з’являвся, то зникав механічний пес, вихоплюючись то тут, то там на своїх павучих лаписьках. Ось він на Елм-террас, на вулиці Лінкольна, в Дубовій, у Парковій алеї, ось у провулку, що веде до Фаберового будинку!
«Біжи,— наказував собі Монтеґ,— не зупиняйся, біжи, не барися!»
На екрані — будинок Фабера; поливальна система на повну потужність розбризкувала водяні струмені в нічному повітрі.
Пес, затремтівши, зупинився.
Ні, Монтеґ розпачливо вчепився в підвіконня. Тільки не туди! Я тут, сюди!
Прокаїнова голка вистромилась і сховалася, знову вистромилась і знов сховалася. З вістря впала прозора краплина дурману, що породжує сни, від яких нема пробудження; голка зникла в пащі собаки.
Монтеґові перехопило подих, наче його вдарили кулаком під груди.
Механічний пес повернув і кинувся бігти провулком, геть від Фаберового дому.
Монтеґ глянув на небо. Вертольоти наближалися щільною зграєю, наче мошва, що злітається на світло.
Монтеґ насилу змусив себе пригадати: це ж не якась вигадана сценка, що привернула його увагу на шляху до річки; це він сам дивиться, як розігрується його власна шахова партія.
Він голосно закричав, щоб прийти до тями і відірватись од вікна останнього будинку на цій вулиці, від того, що він бачив там. До дідька! І він побіг. Провулок, вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. Підняв ногу, опустив, лівою, правою. Якщо зараз на нього наведуть телевізійні камери,глядачі побачать двадцять мільйонів Монтенгів, що біжать,— як у давньому кіно-водевілі з поліцаями і злочинцями, з переслідувачами й переслідуваними, з мисливцями й звіриною: він бачив цей водевіль тисячу разів. За Монтеґом женуться зараз двадцять мільйонів гончаків; вони перескакують у вітальнях з правої стіни на середню, з неї — на ліву, щоб щезнути, а тоді знову вискочити на праву стіну, перейти на середню, на ліву — і так без кінця.
Монтеґ встромив у вухо «черепашку».
— Поліція пропонує жителям Елм-террас зробити так:_ хай кожен, хто живе в будь-якому будинку на будь-якій вулиці цього району, відчинить двері свого дому чи визирне у вікно. Втікачеві не вдасться сховатись, якщо всі одночасно виглянуть зі своїх будинків. Приготуйтеся!
Авжеж! І як це вони раніше не додумалися до цього? Чому досі так не зробили? Всім підвестися, всім виглянути разом! Втікачеві не сховатись! Єдиний чоловік, що біжить нічним містом, єдиний чоловік, що випробовує зараз міць своїх ніг!
— Лічимо до десяти. Один! Два! Він відчув, як усе місто підвелось.
— Три!
Все місто повернулося до тисяч своїх дверей. Скоріше! Лівою, правою!
— Чотири!
Люди, мов сновиди, рушили до виходу.
— П’ять!
їхні руки доторкнулися до дверних ручок.
Від річки віяло прохолодою, як після зливи. Горло в Монтеґа пересохло, очі запалилися від бігу. Він закричав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти пробігти останню сотню кроків.
— Шість, сім, вісім!
