- Сам ти, Миколо, дурний, — відрубав Цвичок, не довго думаючи і не чекаючи на продовження.
- Ні, ти мене спершу вислухай до кінця… Ти хоч і дурний, вибач мені на слові, але ти часом і розумний буваєш. Видиш, дримби робиш, продаєш. Трохи ґаздуєш. Значить, не зовсім дурний. То пристав би ти краще до якоїсь розумнішої молодиці, щоби заговорила добрим словом до тебе, та обігріла тебе, а то спиш у повітці, як пес бездомний, та ще сам їсти вариш. Нащо тобі тота Даруся? Толку з неї для чоловіка нема ніякого. Якби умерла на голову, то треба було би вельона шукати, бо її ховати прийдеться, як дівку. Але хто її після смерті перевіряти буде: дівка — не дівка… Е—е–е… що говорити — слабе на голову — воно і є слабе.
- Встидався би таке говорити про сироту, ґаздо! — похитав головою Цвичок. — Сам у хаті своїх трьох дівулиць маєш, то краще за ними пускай очі, а не пасеш чужого… Та й хто тобі, Николаю, сказав, що Даруся слаба на голову? Як болить її голова — то ще не значить, що вона не сповна розуму. А—ну, подивися, деякі молодиці в селі витворяють таке, що зразу видко, що вони слабі на передню свою голову і на голову, що на в'язах, — і ніхто на них пальцем не показує. А вони ж при своєму розумі.
Як Даруся може бути дурною, коли вона все розуміє і все робить, сорочку мені пере?! їсти варить. Тебе твоя годує таким самим чіром,[4] як пса, а Даруся мені грибочки у борщик кидає. І меду до квашених огірків дає. То яка вона слаба?! А що не говорить — то судьба в неї така. Ще ніхто свою судьбу не перехитрив… Ніж має казати таке дурне, як оці наші люде, то таки краще, що мовчить. Бо нема з ким говорити у цему світі, Николаю…
Та напослідок щось тобі скажу… Ні одна жінка не була така добра до мене… ні одна, а я щось життя видів… а ви всі кажете, що вона нерозумна.
***
…А ОДНОГО РАЗУ, наклепавши торбу дримбів і наточивши ножів, сказав Цвичок Дарусі:
- Будемо збиратися в дорогу. Я тобі світ покажу. А—ну, що в тебе тут є? — і почав перебирати нехитрі її пожитки, залишені іще від мами, а мамі — від її мами. Отож, Дарусиним одежам — років і років. Але Іван струсив порохи, розгладив маґлівницею складки та й почав збирати Дарусю, як тато доньку до шлюбу.
Для подорожі Іван вибрав картату спідницю в густі складки, біленьку — з тричвертковим рукавом — сорочку у жовто—зелені розводи і легкі — парусинові — капці невизначеного віку. Сам пов'язав Дарусину голову двома біленькими хустками, засунув у пазуху зубчик часнику і перев'язав ліву руку червоною ниткою (щоб не зурочили!) — та й пішов з нею попід руку на автостанцію.
Боже праведний!
Билися і паплюжилися одурілі від любові молодиці через одного і того ж чужого чоловіка;
гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківського благословення приносили у подолах нагуляних дітей;
через ревнощі найперший сільський ґазда палив власну хату, розклавши вогнище із дружининого одягу на підлозі посеред спальні;
молода тікала з—під розпису в день шлюбу;
тати виховували чужих дітей, як своїх, —
а такого резонансу в Черемошнім не було, як у той день, коли Цвичок вів попід руку солодку Дарусю на автостанцію!
Жінки полишали причинене тісто витікати через діжі,
чоловіки кидали сокири і вила,
діти тікали з уроків,
коли Іван у вузькому літньому капелюсі із затиканим за крису курячим пір'ям і круглим дзеркальцем, єдиній білій сорочці, штанах—кльош, модних з десять років тому, і довгому, як у оперного диригента, піджакові—фраці, з картатою хустинкою круг шиї ішов з Дарусею попід руку сільською вулицею, насвистуючи чи то «гуцулку», чи вальс. А Даруся якось ніби встидливо дивилася собі під ноги — і таки пливла поруч з Іваном, як княжна, ще й рукою зрідка поправляла волосся під хустками.
… До сьогодні світ для Дарусі закінчувався за сільським млином, що стояв на самому краю Черемошного.
Вона пам'ятає, як вони колись з мамою щодня ходили вранішнім і підвечірковим берегом ріки, в надії позбутися задушливого кашлю, що не давав Дарусі жити. Сусіди сказали лікувати коклюш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, змішаним із висушеним волоссям з кукурудзи. Даруся не могла пити гіркі настої — ні світ ні зоря сама тягнула маму до ріки — і вони тихенько дріботіли уздовж берега аж до оцього, старого тепер, млина, а потім вертали назад.
Від ріки тягнуло вогкістю і сіявся туман, десь блеяли овечки і брехали собаки, а Даруся трималася за мамину руку — і кашель відпускав їй горлечко, і вона вдихала різке повітря — аж затинало дух. Та їй було легко, і добре, бо вдома їх чекав тато, він підхоплював Дарусю на руки, підкидав над головою і вона верещала — аж Марія хитала головою з—поза паркану:
- Агій на вас, небого, — хочете дитину перепудити?!
А далі млина в своєму житті Даруся і не ходила ніколи. Хіба колись давно з Марією один раз у сусіднє село на гробки. Більше не схотіла. Люди на гробках напивалися, гаряканили, а від гаркоту Дарусю також болить голова.
…Іван дурний—дурний, а зробив по—своєму: з Черемошного до Кутів віз Дарусю підводами.
Як уже він домовлявся у кожному селі та все з іншим фірманом — Бог його знає. Чи то нові підкови роздавав їздовим задурно, чи його невтихаюча дримба робила свою справу, але Цвичок садовив поруч із собою Дарусю, давав їй у руки розкриту, щоправда, діряву, парасолю від сонця — і коні везли їх у світ, якого зроду не бачила Даруся. Під обід — уже автобусом — дісталися Косова.
І Цвичок, прискоривши крок, повів Дарусю прямісько в районну поліклініку. Івана тут, видно, також знали: медсестри зачіпали його незлостивим «А де твоя, Йване, дримба?» чи «Це твоя, Йване, жінка?» — та й шуськали собі далі коридорами, не особливо вникаючи в те, про що він намагався сказали у відповідь.
Іванові така справа набридла, і він, не випускаючи Дарусиної руки, прямим ходом відчинив двері одного з кабінетів. Молодий доктор у білому халаті, усміхаючись у ріденький вус, довго дивився на чудну пару, а далі сказав:
- Слухаю вас, шановний.
- Вона не німа, — розвернувся Іван до Дарусі і майже силоміць посадив її на стілець навпроти доктора.
- Але вона не говорить. Я хочу, щоби ви так зробили, щоб вона могла говорити. Бо її болить голова від того.
- І поклав на стіл докторові дві дримби і новенький шестигранний напильник.
- Та—а–ак… — доктор устав із—за столу і сів — коліно в коліно — перед Дарусею. — А ти хто? — запитав Івана.
- Як хто? Людина! Іван! — здивувався Цвичок. — Ви дивіться на неї, а не на мене. Я хоч і лихо, бо маю прирослий язик, але говорю, а вона все розуміє, і чує, але мовчить. А ви, розказували люде, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо мене може не стати, то хто їй поможе?..
Далі можна не розказувати, бо молодий доктор був районним інфекціоністом і дієтологом в одній особі. В Дарусину справу він і не думав вникати, а особливо, коли на його запитання, чи були вони в психлікарні, Цвичок плюнув докторові під ноги «Тобі самому треба у психлікарню». Були ці двоє з іншого району і навіть з іншої області. До того ж документів при собі не мали. Даруся дивилася на доктора великими розумними очима — і йому здавалося, що вона сама його гіпнотизує, а тепер по селах ходить повно циганів і всяких шарлатанів, що дурять людям голови, де лиш можуть, а в кишені доктора була ціла зарплата. Невропатолог на той день був вихідний. Отоларинголог — у відпустці. Ото доктор узяв одну Іванову дримбу, бо й сам умів на ній грати, іншу разом з напильником поклав йому в кишеню фрака, засміявся і сказав:
- Продавай ліпше дримби, Іване… Тут з тебе користі більше. А ця, — показав пальцем на Дарусю, — німа. І не мороч їй голову. — І доктор покрутив пальцем коло скроні: — Вона слаба на голову так само, як і ти, чоловіче. І тут їй ніхто не поможе. І не поможе ніде.
- Курва мама ваша була! — кричав докторові у очі Цвичок. — Як ви її не хочете лічити, то я сам буду
