відає милосердя. Лише великий дух може підняти її покривало. Слабкий — згорить! Вперед або назад?
— Вперед! — сказав я. — Моє слово остаточне, тверде. Рішення безповоротне. Без Істини нема життя. Я волію пройти Великий Іспит, о Сушісе!
— Тоді йди і чекай!
Він дав знак, з’явилися мої проводарі, забрали мене. Оце сиджу в комірчині, пишу тобі листа, любий учителю, тепер уже останнього.
Після іспиту вже неможливо буде писати, мандрувати. Я одрізав усі шляхи. На що сподіваюся? Не знаю. Коли побачу рідну Елладу, чи й побачу? Теж не відаю. Та мушу пірнути в безодню таємниці, розкрити глибини древньої мудрості. Прощай, коханий Гермадамасе! Як летітимуть з єгипетського краю лелеки, прислухайся до їхнього клекоту, з ними я передам тобі, любим батькам і самотній Наріссі своє найщиріше вітання. Прощай, прощай, прощай!
За ним прийшли на світанку, коли почали згасати в небі тремтливі зорі, а тумани осідали на храмах і стінах самоцвітними краплями. Піфагор не спав тієї ночі і був готовий до всього. Два посланці — в багряно- червоних шатах до землі, в гостроверхих шапках, з машкарою на лицях, з-за якої в прорізах поблискували очі, — мовчазно й зловісно стояли на порозі його комірчини. Потім один з них дав знак — іти за ними.
Піфагор ступив на внутрішній терен храму. Вони минули величну колонаду, сувору варту кам’яних богів. У темно-синій воді басейну заколихалися відбитки чорних левів. Іншим разом Піфагор милувався б небаченим видовищем, але тепер було не до того. Він мучився думкою про те, що Великий Іспит може початися зненацька, неждано, кожної миті. Як не проґавити, не пропустити? Серце стукотіло, думка металася в передчутті дивовижних і страшних розгадок. Потім він знеміг від напруги й вирішив — досить! Несила уявити, що жерці вигадали за довгі тисячоліття. Треба йти просто й незворушно. Він знає одне — пошуки правди. Чисте серце знайде дорогу, відкине павутину лжеістини.
Вузьким коридором, що звивався довкола товстої колони, Піфагор з проводарями вийшов на вимощену синіми цеглинками вуличку, що вела по горішній частині муру до похмурої високої гори. Звідси видно було рожеве плесо Нілу, зелені пасма очеретів, кораблі з високими щоглами. В небі кружляли лелеки, такі самісінькі, як і в коханій Елладі. Піфагорове серце болісно стислося, в уяві майнула розпачлива постать Нарісси, заплакані очі матері, висока хвиля з пінистим прибоєм, де він так любив стояти в задумі. Він на хвильку стишив крок. Ось уже чорний отвір, холодний подих печери: ніжне сяйво світанку зникло. Може, назавжди?
Обабіч, в нішах, горіли смолоскипи, стіни мерехтіли гранітними гранями. Печера розширилася і привела до чималої зали.
Посередині стояв великий жрець Сушіс. Як і минулого разу, він був спокійний, зосереджений, незворушний. «Ніби статуя», — подумалося Піфагорові. А може, так треба? Може, Істина пізнається в повному відреченні від зовнішніх проявів почуття?
Піфагор зупинився. Супутники лишилися позаду.
— Не передумав? — глухо запитав жрець.
— Ні, — твердо відповів Піфагор.
— Гаразд. Іди.
Він зробив знак рукою. З бокового проходу вийшов високий, атлетичної будови ефіоп, подав еллінові двосічного меча.
— Візьми.
— Навіщо? — здивувався Піфагор.
— Ти шукаєш Істину, — приязно озвався Сушіс, — а її не просто знайти, на шляху до неї безліч ворогів. Лише той, хто має серце воїна, здатний пробити всі заборола. Може, тобі доведеться змагатися з ворогами, пробиваючи шлях до мети силою. Бери!
— Істину не здобудеш силою, а тим більше — насиллям, — похитав головою Піфагор. — Там, де сила, — поруч безсилля. Чим могутніший натиск сили — тим незламніший опір. Це древній закон протилежностей. Коли начала у вічній ворожнечі — хіба складуть вони у громі поєдинку Істину? Не візьму меча, о Сушісе! Воїн з мечем — лише убивця, я волію бути воїном духу!
— Добре, — скупо похвалив Сушіс. — Зараз вирушиш на пошуки. Може, це триватиме хвилину, може, годину, може, роки… А може, всю вічність. Різні люди стрінуться на твоєму шляху, треба оволодіти їхнім довір’ям, пошаною. Візьми ось це, пригодиться…
Ефіоп зник, на його місці стояла білошкіра дівчина з серпанком на обличчі, вона тримала в простягнутих руках розкішні шати з оксамиту та шовку, розцяцьковані золотом.
Піфагор усміхнувся.
— А ці ганчірки й поготів не знадобляться мені. Знаю, що люди стрічають мандрівників по вбранню. Та не в таких шукати розгадки таємниці буття. Вони не відають про неї, бо схиляються перед марою розкоші. Я не маю потреби у цих шатах.
Дівчина щезла в темнім переході печери. Тоді Сушіс дістав з-під широкого плаща шкіряну торбинку, струснув її. Тонко задзвенів метал.
— Що ж, тебе не спіймаєш, елліне. Маєш чисте серце. Я радий, що ти не обтяжуєш себе зайвим тягарем, так легше йти по шляху Великого Іспиту. Але ось це — від мене, не відмовляйся. Візьми…
— Що там?
— Золото. Найблагородніший метал. Це вже не для випробування, не турбуйся. Путь у тебе далека, при собі завжди варто мати якусь дещицю грошей, не завадить…
— Мені завадить, — нахмурився Піфагор. — Я вдячний тобі, великий Сушісе, за турботи, але облиш. Може, й справді згодяться мені гроші, може, хтось допоможе мені за них на шляху пошуку, нагодує, дасть притулок. Та волію, щоб робили все це мені не за гроші. Оплачений шлях не веде до правди.
На чолі Сушіса пролягла зморшка невдоволення. Він підвів руку, до нього нечутно підбігли дві служниці з тацями в руках. Жрець зняв з таць білі скатертини, Піфагор побачив череп’яні пляшки, грона винограду, рум’яні пшеничні коржі.
— Ну що ж, — сказав Сушіс. — Твоя правда, за гроші не варто здобувати собі друзів на великому шляху. Хай буде по-твоєму. Я прощаюся з тобою, елліне. На прощання хочу з тобою випити сонячного соку винограду — дарунка вогнистого Ра.
— Я поспішаю, о Сушісе! — сказав Піфагор. — Не затримуй мене більше. Не хочу ні обтяжувати себе їжею, ні затуманювати вином на шляху пошуку.
Очі жерця заблищали ярим вогнем.
— Добре, йди! — гримнув він.
Погасло світло. Загуркотіли громовиці під склепінням печери. Сушіс зник. Піфагор залишився наодинці з темрявою.
— Куди йти? — запитав він.
В сутінках почувся зловтішний сміх. Потім перед очима елліна спалахнула вогниста риса, ніби полум’яна примарна гадюка поповзла між скелястими стінами. Він кинувся в тому напрямку, де пролягала риса. Дорогу перетнула тріщина, він перестрибнув її. Далі риса зникла, в ніші на стіні палахкотів смолоскип. Піфагор висмикнув його, рушив далі. Налетів вихор, погасив смолоскип, вирвав з рук. Піфагор упав на коліна, поранив руки. Підвівшись, прислухався. Довкола панувала тиша, десь у пітьмі дзвінко падали краплі води.
Піфагор поволі рушив далі, тримаючись руками за стіни печери. Зненацька темряву змели потужні хвилі блакитного сяйва. Воно лилося не знати звідки, посилювалося, вібрувало. Перед шукачем виникла рожева квітка, піднялася вгору, розкрилася. Вона була подібна до лотоса на хвилях Нілу. Сяйнула блискавиця, розпанахала квітку, і на її місці виникла велична постать Ізіди у сріблистому вбранні. Голову богині вінчала рогата тіара з мерехтливою кулею.
Піфагор зачудовано дивився на неї. Це було не мертве зображення, а жива, трепетна постать. Очі її дивилися просто в серце шукачеві, рожеві вуста ворушилися. Почувся мелодійний голос:
— Хто ти, шукачу?.
— Я той, хто жадає Істини, — відповів Піфагор.
