Центрального Вогню, воно — його дитя, як і міріади інших світил — видимих і невидимих.
Земля, яка вам здається великою і важкою, лише порошинка в лоні просторів, вона легко і прудко біжить по спіралі довкола Сонця. Такою ж дорогою, на різній відстані від пломеніючого світила, мандрують ще дев’ять планет. Деякі з них ви знаєте, деякі простим оком невидимі.
Ми побували біля безлічі інших світил, відвідали сотні темних планет, де буяє життя. Творча сила матерії всюди породжує мислячих дітей, як і тут, на Землі. І така незміряна глибінь її творчої потуги, що відоме людям життя — лише цятка порівняно з всеосяжним життям бездонних часів і просторів Вселенського Древа. І де б ми не були, де б не пролітали, — всюди шукання Істини, вічний бій із стихіями косності та опору, вічне прагнення охопити крилами розуму розсипані частки Цілого. Така суть синів Небесної Ізіди — Великої Матері Сущого, Єдиної Природи.
Як об’єднати синів, розкиданих у неосяжному просторі неба, у лабіринтах минулих і прийдешніх епох? Як сягнути благословенної спільності? Ця думка жене і нас, о мужній брате, в глибини космосу. Вона й тобі не дасть спокою, якщо ти з нашого зоряного роду…»
«Невже і вони не знали віковічної таємниці буття? — думав Піфагор з сумом. — Такий високий рівень пізнання, про який і не мріяли ще земні мудреці, стільки шляхів позаду, а той самий стогін, те саме пекуче запитання…»
А вечорами та на світанку прокрадається таємними переходами Амадіс, палко цілує Піфагора. Вона втішає його, обіцяє втечу на волю.
«Воля», — зітхає еллін. Як він тепер прагне її! Нема й не може бути Істини в підземеллях, у темних печерах.
Очі Амадіс — ніби дві темні зорі. Піфагор довго дивиться в них — не надивиться.
— Ми будемо щасливі з тобою, — шепоче вона. — О, які ми будемо радісні, коханий! Вже все готове — припаси, гроші, вірні люди. Цими днями втікаємо. Ніхто не затримає нас. Вір і надійся!
Минуло два дні. Третього дня вранці до бібліотеки прийшов великий жрець Сушіс. Він застав Піфагора за читанням великого манускрипта про небесні поля Озіріса. Знаком звелів покласти папірус на місце, сказав:
— Настав час нового ступеня, елліне. Два роки минуло. Ти досить багато пізнав. Пора підніматися вище. Радуйся!
У Піфагора тьохнуло серце. Що він надумав? Амадіс підготувала втечу на найближчі дні. Тепер все може зірватися.
Сушіс помітив розгубленість на обличчі елліна. Підозріло примружився.
— Ти невдоволений?
— О ні, учителю, — запевнив його Піфагор. — Але це так несподівано. Я захопився рукописами, звик до свого ритму життя…
— Страшного не станеться, — заспокоїв його Сушіс. — Посвята на ступінь «Пустельного лева»…
— Знову печера, болото? — жахнувся Піфагор.
— О ні! — усміхнувся жрець. — Ти навіть не поворухнешся. Та досить про те, дізнаєшся сам, як і що. Перед тим я волів одверто порозмовляти з тобою. Від цього залежить багато… дуже багато… для мене й для тебе, — загадково додав він.
— Я слухаю, учителю.
— Сядьмо, — втомлено сказав верховний жрець. — Розмова буде важка.
Він сів на гранітний куб біля стіни, склав руки на колінах. Довго дивився на свої жовті, старечі пальці. Вони злегка тремтіли.
— Старий я вже.
Голос у нього був задушевний, ніби в якогось доброго, простого діда, що в колі олуків згадує далекі молодечі літа. Піфагор насторожився — певне, недарма верховний жрець взяв таку ноту, він шукає стежку до його серця.
— Скажи, Піфагоре, відверто — ти задоволений тим, про що дізнався з цих манускриптів? Ти здобув те, що хотів?
— Ні, — не вагаючись, відповів Піфагор. — Може, я ще далі від мети, ніж тоді, як прийшов сюди.
— Добре, синку, добре, — хитнув головою Сушіс, дивно усміхаючись. — Говори, говори.
— Ти не гніваєшся? — вражено запитав еллін. — Ти спокійно слухаєш мої слова?
— Чому б мені гніватися? Ти правду мовиш, від щирого серця — отже, я задоволений. Кажи далі…
— Скажу. Мені до душі припали математика й астрономія. Там усе ясно, просто, дохідливо. Ці знання прекрасні й корисні. А космогонія…
— Що?
— її треба приймати на віру. Її не можна перевірити.
— Чому ж? — усміхнувся Сушіс. — Можна.
— Як?
— Після смерті.
— Ти смієшся, учителю?
— Не сміюся. Адже зустріч з богами в храмі Істини й Справедливості настає після смерті. Живим нічого турбуватися про достовірність тих манускриптів.
— Зажди, зажди. А хто докаже мені при житті, шо та зустріч відбудеться? Я ж вивчаю священні папіруси тепер… і не лише я… І ще, учителю…
— Ну, ну, — підохочував Сушіс.
— Кожен народ має свої образи богів. Всі вони страшенно подібні один до одного. Різниця лише в уборах, мові, якою промовляються молитви до них. Чи не здається тобі, що всі ті боги дуже схожі…
— На кого?
— На людей, учителю. І не кращими своїми звичками, а вадами людськими, невблаганністю, деспотичністю, жадібністю…
— Стій, досить, — сказав Сушіс— Ми зрозуміємо один одного без зайвих слів.
Він похитав головою, сумно зітхнув.
— Я ціле життя розгадував цю прокляту загадку — є вони чи нема? Слухай, елліне, я скажу тобі страшну істину: їх нема!
— Кого? — прошепотів Піфагор.
— Богів.
— А хто є? — жахнувся еллін.
— Люди. Ми. Земля є. Життя наше. Болісне й незбагненне, солодке і гірке, бистроплинне, ілюзорне.
— Звідки ж тоді ми? Хто нас сотворив?
— Ніхто, — суворо одрізав жрець. — Ми піна матерії, її жартівлива гра. Треба радіти, доки піниться келех життя…
— А зірки, сонце, планети? Що вони? Звідки?
— Навіщо нам вони? — іронічно запитав Сушіс, і в його чорних очах з’явилися холодні вогники. — Чим допоможуть тобі далекі світлячки? Життя — один раз. І смерть — теж назавжди!
— Тоді нема Істини? — згаслим голосом промовив Піфагор.
— Нема, — охоче підхопив жрець. — А може, це і є Істина — що її нема?!
— Нащо ж тоді посвята? — гірко запитав еллін. — Гра? Насмішка над шукачами?
— Ні те, ні інше. Іспит мужності, сили, витривалості. Доки ми живемо — треба йти. Життя — то рух. У вас в Елладі є Олімпійські свята, там пробують силу рук, ніг, тіла. Наші храми випробовують силу духу.
Піфагор згадав, що він колись вже користувався тим же символічним образом в розмові з тираном Полікратом. Усміхнувшись дивному витку долі, він запитав жерця:
— Ти ж не віриш у дух?
— Назви це як хочеш — химерою, розумом, душею, дзеркалом відчуття живої піни. Досить слів! Ми з тобою не діти. Говоритиму про справу.
— І всі жерці думають так, як ти?
— О ні! — злякано застеріг Сушіс. — Не смій навіть шепнути про нашу розмову. Нікому! Це — наша таємниця. Чув?