саркофага, сідала біля нього. Вуста її ворушилися, ніби дівчина бажала повідати щось важливе, невідкладне.
— Що ти кажеш? Чому я не чую тебе? — кричав Піфагор і прокидався, виринав зі сну, а вона знову перебувала у тьмяному кутку, високо під стелею священної бібліотеки.
Нарешті еллін почав їсти. Тіло вимагало своє. Якась могутня сила не дозволяла йому вмерти, неясна слабка надія жевріла в грудях, ніби іскра під попелом. На що він сподівався? На чудо? На випадок?
Минали довгі, нескінченні дні, місяці… А може, роки?
Піфагор знову почав читати священні таблиці синів неба. Він прокидався зі сну, вмивався і, взявши срібну платівку, підводив очі вгору.
— Він гадав, що покарав нас, кохана, — ніжно промовляв еллін. — Ні, він навіки з’єднав нас. Ніхто нас тепер не розлучить. Я з тобою. Ось для тебе я читатиму священні письмена, і твій дух мандруватиме у безмірі разом з моїм, разом з благородними синами неба…
Він читав їй про невидимий Центральний Вогонь, довкола якого вели гармонійний танець міріади видимих і невидимих світів, творячи в тому безмежному польоті таємничу музику Вічності, про летючі кораблі, які блискавично пронизували зоряні простори, про нещасну планету Або, що загинула у жахливій зустрічі з невидимою космічною зорею-тартаром, страшною безоднею, яка навіки хоронить все, що трапляється на її шляху. Так сини неба втратили свою материнську планету. Залишилися живими лише ті, хто в годину лихоліття мандрував далеко від батьківщини. На срібних табличках було попередження: Сонце-Геліос теж мандрує у парі з темним космічним чудиськом-тартаром, люди земної ойкумени мають знати про цю загрозу і готуватися до рятунку у прийдешньому. Для цього планетний круг має стати єдиним і дружнім, бо лише братерство зоряних душ матиме потугу долати безмежні простори Вічності.
Багато дечого з прочитаного Піфагор не міг збагнути, інколи те, що відкривалося йому, здавалося казкою, міфом. Він не розумів, якою силою перетинали незміряні простори вогняні колісниці синів неба, бо та вогниста енергія, як т. вердили зоряні мандрівники, затаєна в будь-якому холодному камені. Було незбагненним і те, як вони могли бачити на відстані, яким чином знаходили напрям у неуявній пустелі космічного бездоріжжя. Багато табличок еллінові не пощастило прочитати, на них були незрозумілі фігури і формули.
Еллін заглиблювався у мудрість далеких братів, думав. Потім зводив погляд до непорушної постаті дівчини, ніби чекав відповіді. Вона мовчала, і йому здавалося, що на її обличчі витає тінь задуми. Піфагорові ввижалося, що вії Амадіс тріпочуть, піднімаються. Тоді він відкидав геть срібні платівки, намагався доскочити до прозорого саркофага, щоб скинути його униз, розбити, витягти, визволити кохану з моторошної в’язниці.
Нігті кришилися, бризкала кров, він здирав шкіру на руках, шматував убрання, а знесилившись, падав на підлогу і тяжко ридав, аж доки не впадав у забуття.
І марилося йому, що він маленька дитина… мати Парфеніса поруч, вона пряде білосніжну вовну, в її руках хутко обертається веретено, тонка нитка сріблиться в промені сонця, ніби прокладає від гребеня до грудей матері тонюсіньку стежиночку. А по тій стежинці біжать, біжать невидимі істоти — гноми, духи, чарівники: то мати розповідає малому синкові чудові казки. В них завжди діють хоробрі герої, проти них виступають дракони і демони, проте мужні шукачі долають темні чудовиська і приносять людям щастя і ясне життя. Парфеніса пригортає Піфагора до себе, він кладе голову на її коліна, а вона гладить біляве волосся і шепоче втішні слова:
— І ти станеш великим героєм, синку. Так сказала дельфійська піфія, так пророчив оракул Аполлона, а він не обманює… Він запевняв, що в тебе буде щаслива, велична доля… Чуєш, синку? Ти будеш славетний для всіх віків і народів. Не забувай, синку… не забувай…
Піфагор кидався зі сну, виборсувався з видінь, стогнав. О піфіє! Ти не могла зловтішніше посміятися над моєю долею!
Плив час. Без міри, без вияву. У Піфагора одросла борода до пояса, потрухло вбрання. Руки висохли, груди запали, стали слабнути ноги. Слуги, як і раніше, приносили йому їжу та воду, проте на запитання не відповідали.
Танули сили.
Байдужість кувала Піфагора у тяжкі тенета.
Інколи він розплющував запалені очі, дивився на запилений саркофаг Амадіс, усміхався їй, бурмочучи посохлими вустами якісь ласкаві слова, і знову поринав у течію забуття.
Одного дня його розбудили крики. Він схопився на ноги. Двері до священної бібліотеки з гуркотом відчинилися, до зали заскочив Сушіс, вже цілком сивий і ветхий. З ним було двоє охоронців з мечами. Він щось владно наказав. Вони притягли драбину, полізли до саркофага. Піфагор кинувся до них, почав стягати їх вниз. Один з воїнів пхнув його ногою в груди, еллін упав навзнак, знепритомнів. Сушіс стояв над ним, зловтішно реготав.
— Кінець твоєї путі, шукачу Істини! Ха-ха-ха! І їй теж кінець! Всьому кінець! Кидайте її вниз — чого чекаєте? Ха-ха-ха!
Воїни повалили саркофаг униз, сфера з лускотом розвалилася, тіло Амадіс викотилося на каміння. Груди дівчини високо здійнялися вгору, почувся протяжний моторошний стогін, на вустах її виступила червона піна, судорожно здригнулися і безсило впали руки, ніби зрубані гілки.
— Все, — в’яло сказав Сушіс. — Ідіть геть…
Воїни вийшли з бібліотеки, не промовивши й слова. Сушіс постояв над непорушним тілом Амадіс, темні очі його згасли, він загорнувся у плащ і рушив геть, навіть не глянувши на Піфагора.
Еллін, отямившись від удару, звівся на ноги. Оглянувшись, побачив покинуту Амадіс, кинувся до неї, припавши до грудей. Серце ще ледь чутно стукало, але тепло життя покидало тіло.
— Амадіс, — тихо покликав еллін, розтираючи їй холодіючі пальці. — Амадіс, прокинься… вже минув твій сон… прокинься, моя кохана…
Дівчина розплющила очі. Зіниці її застилав туман.
— Хто це? Де я? — прошепотіли зів’ялі вуста.
— Це я, Амадіс, — плакав Піфагор. — Ти не пізнала мене? Так багато часу минуло… ми були разом з тобою… багато літ… а може, віків…
— Піфагор… очі в тебе, ніби морська вода під сонцем… Візьми мене на руки… понеси в чарівну Елладу… Не забудь мене на новій дорозі, коханий… Я ждатиму тебе… Я жда…
Вона востаннє зітхнула й завмерла.
Піфагор сів біля неї, охопивши коліна руками. Так його й застали два молоді жерці, які зайшли до зали. Один з них торкнув елліна за плече. Він безтямно звів очі на них.
— Хто ви? — тихо запитав він.
— Покинь це приміщення, — схвильовано сказав жрець. — Сушіс покінчив з собою. Ієрофанти розбіглися. Єгипет розгромлено, а цар Амазіс в полоні у персів.
— Що мені до того? — байдуже промовив Піфагор. — Я хочу її поховати. Допоможіть мені…
Вони понесли її у велику залу бібліотеки, поклали у саркофаг. Піфагор запитав у одного з жерців:
— Скільки я був там… у підземеллі?
— Двадцять років… Так мені казали старші…
— Двадцять років, — прошепотів Піфагор, і на його чолі залягла глибока скорботна зморшка. — О, ти жорстоко помстився, бездушний Сушісе! Ходімо, браття, віддамо цій чистій душі останню шану…
Єгипет лежав у руїнах. Священний бик Апіс у храмі Амона був убитий персами, династія фараонів повалена, жерці розбіглися хто куди, а багато з них потрапили в полон.
Піфагор теж мандрував до Вавілона в колоні полонених. Він не сумував і не радів. Пережите горе, довголітнє терпіння навчили його нелюдському спокою. Поховавши Амадіс в пустельному затишку в горах, він хотів вилити сльози, які тиснули серце, рвалися назовні. Та в глибині свідомості майже нечутно продзвеніли слова, прочитані колись на срібних табличках синів неба, і Піфагор, стримуючи ридання, прочитав той дивний заповіт над останнім притулком Амадіс.
І тепер, збиваючи ногами куряву на пустельних шляхах Сірії, він часто повторював уголос або в думках заспокійливу формулу:
«Мудрий не лічить дні, проведені у вищому єднанні. Хіба можна полічити краплі в Океані?