убивцею? І навіть затримувати свій підйом у горішні світи краси, доки туди не піднявся убивця? Лише тому, що він має подобу людини? Це не справжня мудрість, мої хороші друзі. Ви даремно бездумно схиляєтесь перед архаїчними правилами. Можливо й таке, що над цими заповітами попрацювала темна й підступна рука, щоб повести шукачів добра на манівці…
— Убий в собі бажання відчуття…
Ну, а таке взагалі не приймаю! Лише відчуття дають нам можливість пізнання й роздуму, пошуку й вибору шляху. Без відчуттів не стане людини, а що ж тоді залишиться?
— Убий в собі жадобу зростання…
Дурниці! Це — неможливо. Жадоба зростання — то сила, що розкриває пуп’янок назустріч сонцю. Її не можна вбити, її можна лише покалічити, але навіщо? Треба оберігати квітку серця, треба жадати Істини, шукати її невпинно, а без зростання духу цього не осягнеш.
— Бажай лише того, що всередині твого єства, — невтомно читав наставник, і тісне коло чела та йогів побожно прислухалося до урочистих слів. — Бажай лише того, що вище тебе. Бажай лише недосяжного. Бо єдине світло — в тобі, і коли ти досягнеш його — воно відступає, ти входиш в його сяйво, але ніколи не торкнешся священного полум’я.
«Нерозривна єдність внутрішнього й зовнішнього», — думав Піфагор, спостерігаючи за живими язичками вогню. Треба бажати пізнати їхні зв’язки. Кожне явище має причину, має її і наш земний світ. Як же відмовитись від бажання пізнати причину багатостраждального світу, який поза мною? Як же кинути його напризволяще? А де ж тоді заповідь «убий почуття окремості»? Знову вічна Ура протилежностей/якою псевдомудреці затуманюють ясність ідей. «Бажати тбго, що вище мене»? А де воно — вище? Бажати недосяжного? Але ж так обманюють нещасних ослів, прив’язуючи перед носом жменю сінця, за якою вони прагнуть, ніколи не досягаючи омріяної їжі. Ні, мудрий гуру, я не прийму таких заплутаних заповідей!
Коли вогнище почало згасати, а’зірки на сході поблідли від ніжного сяйва зірниці, гуру закінчив читати пергамент. Він поволі скрутив його в трубку, помовчав, запитливо поглядаючи на Піфагора. І десятки уважних очей схрестили свої погляди на обличчі гостя.
— Я відкрив своє серце, о браття, — зітхнувши, сказав Піфагор. — Нема в мені нещирості. Хочу віддячити за вашу гостинність, любов та дружбу відвертістю, без якої нема пізнання Істини…
— Говори, брате, — глухо озвався гуру. — Говори все…
— Ваші правила зіткані з протиріч, — рішуче промовив еллін. — Я знаю, що весь земний світ, все життя сплетені з протилежностей. Але ті протилежності не складають гармонії. А без гармонії — де знайти правду? Слова, як я чув, можна тлумачити по-різному. Їх може використати і прекрасний шукач добра, і негідник. Браття, я не зможу прийняти вашу посвяту, бо серце моє вже кличе мене далі. Мабуть, десь в інших краях, на інших, невідомих стежках ходить чи літає моя жадана Істина. Піду далі шукати її…
ГАУТАМА
Без гніву, без докору вирядили йоги елліна в зворотну дорогу. Щиро попрощалися, дали провідників. Піфагор ішов нескінченними шляхами Індії і з сумом думав, що слід йому вже повертатися додому, щоб хоч кості скласти в рідну землю.
Та несподівана подія затримала його.
На підході до міста Гайя він почув про мудрого подвижника Гаутаму Благословенного. Його називали Осяйним, Всезнаючим, Незрівнянним, Пробудженим, Буддою. І еллін, заінтригований одностайною хвалою, вирішив зустрітися з цією людиною.
Прочани, які незліченними валками піднімалися з рівнини до священних Гімалаїв, розповідали еллінові легенди про народження Гаутами, про знаки його обраності. Казали, ніби він, з’явившись на світ, одразу ж заявив: «Я — лев Істини! Я — цар над царями! Це моє останнє народження!» А потім замовк і став як усі діти.
Піфагор слухав ті казки, усміхався. Невже сам Гаутама розповсюджує ті легенди й вигадки? Тоді не варто зустрічатися з ним. Проте цікавість перемогла, і еллін пішов на широкий майдан у Гайї, де в цей час промовляв до людей Гаутама.
Він побачив славетного мудреця під високим крислатим баньяном, край майдану. Тісне кільце людей оточило Гаутаму. Там були садху, браміни, кшатрії й шудри,[32] і всілякі бродяги, безліч жінок та молодих дівчат, і купи дітвори, що залазила навіть на гілки дерева, щоб краще бачити мудреця.
Піфагор протиснувся ближче до проповідника, зупинився. Йому сподобалося спокійне бронзове обличчя Гаутами, його великі чорні очі, наповнені магнетичним блиском впевненості, його то громовий, ніби рикання лева, а то м’який та лагідний голос, який промовляв до людей простими, зрозумілими словами:
— Яка хмара закутала світ? Чому він затьмарився і не світиться радістю? Що осквернило його?
Луна прокотилася над принишклим майданом і лягла за останніми рядами. Піфагор тривожно зітхнув. Це саме ті питання, що все життя ведуть його за обрій. Невже він — цей сильний і впевнений чоловік — знайшов відповідь, здатну відкрити для всіх шлях до правди?
А Гаутама, помовчавши, провадив далі, блиснувши полум’яними очима:
— Хмарою неуцтва оточено світ; від жадібності він не проміниться; жадання оскверняють світ; найбільша небезпека його — спотвореність, неповнота, викривленість, а отже — страждання! Всюди несуться потоки бажань, породжених тією спотвореністю, тим стражданням. Що ж приборкає їхню течію, що зупинить їх бурхливий натиск, чим подолати ті потоки? — вигукнув палко проповідник.
Юрба завмерла. Чути було жадібний подих сотень людей. Гаутама поправив на плечі жовтогарячу накидку і простягнув до слухачів долоню, ніби віддавав їм у цьому щирому жесті всі рішення загадок життя.
— Які б потоки не клекотіли по світу, — відповів він на своє власне запитання, — розум зупинить їх, мудрість приборкає, пізнання подолає їх. О браття! Ваш розум у дрімоті, серце спить, почуття никають у лабіринті страху! Браміни лякають вас примарами богів, щоб висмоктати ваші сили, щоб змусити вас крутити до нескінченності прокляте колесо земної ілюзії. На небі — безжальні боги, на землі — жорстокі жерці! Куди подітися бідній, нещасній людині, закованій страхом і нерозумністю? Куди, я вас запитую?
— Куди, о Гаутама? — зітхнули ряди слухачів.
— Розірвіть павутину дрімоти! — владно сказав Гаутама і рубонув рукою повітря. — Встаньте, встаньте! Не спіть! Навіщо вам проклятий сон немічного існування, просякнутий отрутою страждання, рабства, недугів, суму? Повстаньте, повстаньте! Будуйте життя, що поведе вас до миру й спокою! Інакше Мара — володар смерті — скористається вашою безпечністю і, принадивши брехливими обіцянками, заволодіє вами, підкорить своїй силі! Ви вільні, о браття! Ви вільні! Людина — то полум’яний потік, що тече в нескінченність Нірвани, у велику спів’єдність світу. Чому ж ви зупинилися в безсилому чеканні, мріючи, щоб герой, аватара[33] чи дева визволив вас із самоствореної в’язниці? Ви вільні — я запевняю вас! Повстаньте самі на себе! Прокиньтеся!
— Проклятий бунтарю! — пролунало з крайніх рядів, і голови слухачів дружно повернулися в той бік. Там стояв поважний чолов’яга з брамінським шнурком на плечі, оголений до пояса; він простягнув руку до Гаутами і кричав: — Ти кличеш у порожнечу! Ти руйнуєш наші старовинні традиції, заповідані нам Ману й Рамою![34] А що даєш на заміну?
— Волю! — загримів Гаутама. — Волю, звільнення від ваших тиранів, земних і небесних!
— Для кого? — лютував брамін. — Для всіх? Для мене — двічінародженого[35] браміна — і для нікчемного шудри, який порпається в землі, в нечистотах? Чи, може, й для парії або чандали,[36] що спалює трупи? Що скажеш ти, бунтівний проповіднику?
— Глянь вгору, пихатий браміне, — докірливо сказав Гаутама. — Глянь на ясне сонце. Чи дорівняєшся
