Того ж вечора схвильований Василь наспіх, олівцем писав кострубаті рядки листа-відповіді:
Вранці, коли юнак ще спав солодким сном, старий куговщик повіз його листа до Трипілля, щоб здати на пошту. На сході жевріло, прокидалася земля. Починався новий день, звичайний день. А Василеві й не снилося, що в цей день на нього чигатиме та незвичайна доля, яку йому пророкувала Оксана…
ДИВНИЙ ГІСТЬ
Як звичайно, професор сидів над виром, у своєму улюбленому куточку, а Василь метрів за п’ятдесят від нього намагався спіймати окуня на велику жирну п’явку. Припікало сонце, в небі кучерявилися перші прозорі хмаринки.
Раптом угорі почулося дивне гудіння. Це був низький, потужний звук. Він, здавалося, сприймався не вухом, а всім тілом. Василь здивовано прислухався, позирнув на професора. Той теж насторожився.
Звук наростав. Здавалося, ніби він проникає в усі пори організму і розхитує його м’якими, але невблаганно чіпкими лапами.
— Що це може бути, Іване Ігнатовичу? — крикнув Василь. — їй-богу, ніколи не чув такого дивного звуку!
Професор мовчки знизав плечима. Зненацька над ними з’явилася примарна фіолетова куля і, дихнувши нестерпним жаром, зникла десь біля лісу.
Василь злякано відсахнувся, потім підбіг до професора.
— Ви що-небудь розумієте?
— Слово честі, ні! Може, це велетенська куляста блискавка?
— Що ви? Де ж гроза?
— Буває навіть в спокійну погоду…
— А звук?..
— Хіба ми знаємо, яких видів вона буває!.. А взагалі дивно, дуже дивно…
Василь на якусь мить задумався, потім тривожно понизив голос:
— А не може бути… якийсь снаряд… або ракета?
— Ну що ви! — одмахнувся професор. — Звук обігнав цю річ. Значить, швидкість ЇЇ для таких штук непідходяща, мала… А взагалі треба було б сповістити про цей феномен у відповідний інститут. Га? Як ви думаєте?
Василь не встиг відповісти. Біля лісу, в тому напрямку, де зникла дивна куля, почувся крик. Потім з’явилася постать, що швидко наближалася до річки.
— Хто це? — здивувався Василь. — Невже Льонька? Ну да, Льонька! Чого він кричить?
— Скоріше!.. Скоріше! — почувся крик. — Тут щось упало!..
Василь перезирнувся з Іваном Ігнатовичем. Обидва кинулися бігти в напрямі лісу. Василь обігнав професора і перший зустрівся з захеканим Льонькою. Той зупинився і, ковтаючи кінці слів, затарабанив:
— Я шукав сироїжки і ма… маслюки… Щось гуде… Я присів… Воно ближче. Гаряче… Я впав. Воно трахнуло… Щось засмерділо… Потім тихо… Я подивився… Блискуче, кругле…
— Де воно? — несамовито крикнув Василь.
— Що там? — перебив професор, який саме підбіг, втираючи на ходу рясний піт з лисини.
— Кругле, блискуче! — повторив Льонька. — Лежить!..
— Де?
— На галявині. Коло посадки…
— Веди! — скомандував професор.
— Тільки я ж перший побачив! Еге ж? — радісно смикнув Льонька професора за рукав. Очиці його блищали, ніс задерся Ще вище.
— Перший, перший! Скоріше показуй…
Льонька повернув до лісу. Василь і професор підтюпцем бігли за ним. Ось, нарешті, перші дерева. Тут, у затінку, легше бігти, прохолодніше.
Папороті, пеньки, вузлувате коріння. Навіть Іван Ігнатович не звертав уваги на ці перешкоди. Разів два він падав, але не лаявся, а вставав і мовчки біг далі.
Нарешті, Льонька зупинився.
— Ось, — показав він пальцем.
Старий ліс закінчився, далі тягнулася густа-прегуста соснова посадка. В неї підковою врізалася невелика галявина, покрита ніжно-зеленою оксамитовою травкою. Над посадкою звивався ледь помітний димок.
— Де ж воно, не бачу? — захвилювався професор, протираючи очі.
— Та он де, он, лівіше, бачите, де сосна трохи вища, — нетерпляче підстрибнув Льонька.
— Бачу! — радісно скрикнув Василь. — Прозора куля…
— Тепер бачу і я, — прошепотів професор. — Зачекайте, пождіть… Не поспішайте. Обережно, ми ж не знаємо, що воно таке…
— Може, метеорологічний зонд? — непевно запитав Василь.
— Не схоже. — Професор із сумнівом похитав головою. — Ану, підійдемо ближче. Яка дивна штука!..
А «штука» була справді дивною. На галявині лежала, трохи вдавивши грунт, куля не менше п’яти метрів у діаметрі. Вона була майже прозорою, крізь неї досить чітко просвічувалися дерева.
Трава навколо була обпалена, глиця обгоріла, але спеки від кулі ніякої не відчувалося. Значить, вона охолола…
— А чи можна до неї підходити? — стурбовано озвався Іван Ігнатович. — Може, це якась воєнна штука?.. Чи не сповістити в найближчу військову частину?
— Зачекайте, професоре, — відповів Василь. — Не треба. Тут не те… Ви помічаєте? Всередині.
— Що?
— Ніби контури, якісь дивовижні обриси? Наче апаратура…
— Справді… тепер і я помітив… хм… Дивно. Все зроблено з прозорих деталей… але дуже, дуже складний апарат… Я навіть не знаю, що воно може бути…
Василь рішуче стріпнув русявим чубом.
— Чого там боятися, професоре. Я підійду ближче!
