Легкі кроки в коридорі. Чорт! Він мене почув! Він почув мої думки! - Божевільна! Хто ж так голосно думає?! Йому не треба тебе бачити, цей чоловік відчуває тебе кожною клітиною свого тіла.
Безшумно, як кішка, я кинулася до ліфта і сховалася в невеличкій темній ніші.
Двері відчинилися. На порозі стояв Ян. Я не могла його бачити, проте я теж відчувала його, як він мене. Я затамувала подих. Сподіваюся, ти дихаєш за мене, Яне!
Його тихий і такий ніжний голос:
- Марго!
Все моє тіло потягнулося вперед, до нього, в його обійми не в змозі опиратися поклику, запрошенню, наказу, які злилися в його голосі в одне ціле. Ні! Не можна, Марго! Не зараз! Я ще дужче притиснулася до стіни і заплющила очі.
- Марго, це ти? Я знаю, що ти тут. - Він вийшов на сходи, ступив до ліфта. Ще один крок - і він мене побачить. От що ти наробила, ідіотко! Цієї миті кабіна ліфта затремтіла, протяжно заскиглила, зупиняючись, і випустила з себе веселу компанію. Ян повернувся у квартиру і замкнув за собою двері.Я перевела подих, нечутно підійшла до дверей його квартири, залишила записку і стрімголов вилетіла надвір.
Ти мій, Яне! Я буду за тебе боротися. За таку людину варто боротися. Я завжди вважала себе слабкою. Всі казали, що в мене сили - яку дитини. Настав час це перевірити.
Я прийшла додому. Алі в квартирі не було. Мабуть, не спить малий бешкетник. Зловила себе на думці, що вже майже звикла до такого стану речей. Мама казала, що людина може звикнути до всього, а от повністю позбавитися хоч однієї, найпростішої звички - не в її силах.
Зручно вмостившись у ліжку з блокнотом і олівцем у руках, я на чистому листку паперу великими літерами написала єдине слово «Ян» і замислилася.
Вчора в ліжку Ян сказав мені одну дуже важливу річ. Він народився у Львові. Не в Харкові, а Львові. Там-таки в одному з дитячих будинків і виріс, там-таки закінчив університет. Отже, треба шукати у Львові. «Архітектор Соколи Я.В. науці невідомий», - сказали мені. А, може, у нашому світі Ян хтось інший за фахом? Мої сни в усіх деталях збігалися з реальністю. Дати, імена, прізвища - кожна дрібниця. Чи можливо, щоб факт з мого сну у реальному світі набув трохи іншого звучання? Може, Там Ян - скульптор чи інженер?
На папері під словом «Ян» я написала:
1) запити в усі дитячі будинки міста Львова;
2) запити в усі вищі навчальні заклади з технічними напрямками;
3) запити в метричний архів;
Та-а-ак… Це ще один день в бібліотеці над довідниками. Якщо не більше. Гаразд, стосовно Яна, здається, все.
На іншому листку паперу я написала слово «сон» і замислилася, точніше, впала у стан, подібний до трансу. Мені здалося, що це тривало з хвилину, проте, отямившись, я подивилася на годинник і присвиснула. Двадцять п'ять хвилин! Ого! Так довго розмірковувати, а в голові - жодної думки. Я кинула погляд на блокнот і завмерла. Я помилялася. Думки були. Акуратно записані на папері моїм власним почерком. Шість речень. Коротких і ясних.
Я є і Тут, і Там.
Всі люди є і Тут, і Там.
Всі речі є і Тут, і Там.
Ян є лише Тут.
Річ, яка є лише Тут.
Доказ, доказ, доказ.
Правильно. Геніально просто. Якщо мої сни не просто сни, а інший світ, інший вимір, інша реальність - байдуже що, то мені потрібна річ, яку я зможу пронести у цей світ і залишити у єдиної людини, яка існує лише Тут. У Яна. Це й буде доказ. Якщо ж мої сни - звичайнісінькі сни і нічого більше, то річ нікуди не дінеться. Це означатиме, що Ян - витвір моєї фантазії, а за мною божевільня плаче. Ризиковано, та я не боялася. Дивно, така цілковита відсутність страху…
Я прокинулася з щасливою думкою - зробити Яну подарунок. Незвичайний і гармонійний, як він сам. Внутрішнім зором я добре бачила, що це має бути. На малюнок пішло п'ятнадцять хвилин. Я швиденько одягнулася, потім знов сіла на ліжко, нахилила голову і зняла з шиї єдину по-справжньому коштовну річ - золотий ланцюжок з хрестиком. Уважно роздивилася його. Скільки тут золота? Шість, вісім грамів?
Чи вистачить? Алі потерся об мої ноги.
- Алі, гадаєш, мама мені вибачить? Це вона мені подарувала. Я носила цей хрестик з дитинства. Це знак кохання і оберіг. - Алі муркотів і мружив очі. - Так. Я впевнена, що вона зрозуміє. Вона завжди розуміє, бо любить мене. Сподіваюся, мій вчинок не завдасть їй болю. («Кохання - це завжди боляче»).
Я загорнула коштовність у папір з малюнком, поклала у кишеню і вийшла з кімнати.
Майстер золотого литва зважив ланцюжок, потім хрестик, кинув на них ще один прискіпливий погляд, відклав убік. Покрутив у руках мій малюнок, кашлянув, подивився на мене:
- Намальовано майже професійно.
Я тепер придивилася уважніше. Нескладний малюнок: два тоненьких ланцюжки поєднує знак безкінечности, в центрі якого єдине слово - «Ян». Простий смисл - вічність обертається навколо тебе, Яне. Всміхнувшись, я уточнила:
- Це в нас родинне.
- Батько малює?
- Брат.
- Яка школа?
- Київська.
- Під яким ім'ям працює?
Я подарувала йому зневажливу посмішку. Яке йому діло до мого брата? Що, родичам мистців - знижки? Проте майстер терпляче ждав.
- Дитрих. Малює вугіллям, олією, займається комп'ютерною графікою і дизайном.
Світ - одне велике село, де кожен кожному якщо не сват чи брат, то принаймні знайомий. Майстер пожвавішав:
- А як же! Знаю я Дитриха, знаю… Підписує картини Д2, так?
Я оніміла і тому просто кивнула. Поздоровляю, братику! Твоя слава біжить поперед тебе!
- Талановитий хлопець. Розбещений і обдарований. От що я тобі скажу, дівчинко, його стихія - вугілля. Він ще здивує світ.
- Дякую.
- Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди - сірість і невиразність.
Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:
- О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота - сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться - вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. - Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.
Я мало не танцювала з радости:
- Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами - не дуже.
Він кивнув:
