книжок, які не можна видавати, тому в неї можуть бути великі неприємності. Я обіцяла, що не підведу. Мені нічого не залишалося, як зателефонувати додому, довідатися її адресу у Дмитра і попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла перед її дверима.
З квартири лунала музика, було чути сміх та розмови багатьох людей. Здається, вечірка у розпалі. Чудовий день: спершу забула про обіцянку, а тепер ще й прийшла невчасно. Нічого не вдієш, Марго.
Зітхнувши, я натиснула на кнопку дзвінка і була змушена повторити цю процедуру разів з десять, доки мене нарешті почули. Двері відчинилися, і я одразу зрозуміла, що переді мною не Тамара. На порозі стояв чоловік років тридцяти. Шовкова, висмикнута зі штанів сорочка, розстебнута. Під нею - голе тіло, від якого якийсь час я чомусь не могла відвести погляду. Певних зусиль коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речі, теж шовкових, після чого я пошерхлим голосом прошепотіла:
- Мені Тамару, будь ласка.
Цікаво, я зовсім забула, що не одна тут маю очі. Чоловік не розглядав мене, о ні. Він спостерігав за мною, досліджував мене, як принципово новий вид Homo Sapiens. Це тривало приблизно три хвилини, але мені вони здалися вічністю. Темне волосся спадало йому на лоба, ховало очі, і я не знала, на що саме він дивився. Це нервувало, але якось особливо. В мені щось напружилося і почало пульсувати у такт із серцем.
Я спробувала ще раз, уже впевненіше:
- Вибачте, я можу поговорити з Тамарою?
Він усміхнувся і відкинув волосся з обличчя. Наче блискавка вдарила. Його очі. Вони були кольору червоного дерева, з жовтим кільцем навколо зіниць. Очі вовка, який вийшов на полювання. Його відповідь була несподіваною, як і низький хрипкий голос:
- А що, вона краща за мене?
Я була збита з пантелику, і якщо до цього тремтів лише голос, то тепер почали тремтіти і руки, і ноги.
- Вибачте, я вас не розумію.
М-да… Невдала відповідь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла нічого кращого вигадати? А не могла! Хіба не бачиш, в якому я стані? Найдотепніші відповіді рідко спадають на думку тоді, коли вони справді необхідні. Це тільки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я - не книжковий персонаж. Я - жінка з плоті і крові, з якою, до речі, діялося щось нетипове.
Ситуацію врятувала Тамара, яка з'явилася в коридорі з цигаркою в зубах та келихом в руці:
- А я думаю, звідки такий протяг! Євгене, ти ще довго триматимеш двері відчиненими? - І, помітивши мене:
- Марго! Оце так несподіванка! Проходь, кицю, проходь! У мене свято - постарішала на рік.
Я переступила через поріг.
- Мої вітання.
- З чим? Зі старістю? Тоді вже співчувай. - Вона голосно розсміялася. В мене промайнула думка, що цей келих був не з першої десятки.
- Тамаро, вибач, я сьогодні забула віддати книжки. Це більше не повториться, я обіцяю. Ось вони.
Я подала їй пакунок, і Євген, який до цього мовчки слухав, не втримався:
- Боже мій, так це кошеня ще й учене? Пушкінський сюжет: У «Лукоморья» і так далі.
Я теж не стрималася і вдала безмежне здивування:
- Пан знає Пушкіна?
Євген підступив до мене і задумливо пробурмотів:
- Як цікаво… Дике кошеня. Мені подобається. Тамара втрутилася:
- Євгене, замість язиком молоти, міг би вже поставити на стіл ще один набір. Марго вечеряє у нас.
Я запротестувала:
- Ні, Тамаро, вибач, але мені ніколи. Вже пізно, батьки переживатимуть.
Євген зник. Тамара вхопила мене за плечі і потягла до вітальні.
- І чути нічого не хочу! Вип'єш вина, з'їси шматочок торту, і ми проведемо тебе додому, а так просто я тебе не відпущу. Все, крапка!
Відмовлятися було вже ніяк, і ось я за столом. Компанія перебувала у розігрітому стані, прийняла мене на «ура», після чого, на щастя, одразу про мене забула. Точніше, забули всі, крім одного.
З найтемнішого кутка кімнати за мною пильно стежили очі вовка. Тверезі, хитрі і небезпечні. Я намагалася не зустрічатися поглядом з Євгеном, але боковим зором бачила, що вся його увага зосереджена на мені. Тамара розпитувала про Дмитра. Я давно здогадувалась, що він їй небайдужий. Той вечір лише потвердив мої підозри. Вона слухала мою розповідь про його життя та навчання в Києві (Дмитро вчився на художника) так, наче брат був генієм не меншим за Пікассо чи Ван Гога. Проте все приємне колись закінчується. Я пообіцяла організувати їй зустріч з Дмитром (ніби мій брат не знайде на вакаціях цікавішого заняття, аніж відвідування однокласниць), і наступної хвилини вона пішла танцювати з якимось хлопцем.
Не минуло й хвилини після зникнення Тамари, як на моє обличчя впала тінь:
- Такій гарній дівчині не можна залишатися самій. Тут багато небезпечних чоловіків. - Євген сів на диван, дуже близько до мене, і я відчула його запах, терпкий запах великого хижака. Я спробувала не відводити очей під його поглядом, проте це було важко.
- Попередьте мене, коли побачите хоч одного.
- Його можна не помітити, якщо він, наприклад, дуже близько. - Він присунувся до мене ще ближче. Від його запаху паморочилося в голові.
- Скільки тобі років, чарівне створіння?
- Називайте мене Марго. А скільки ви дасте?
Він на мить замислився, зміряв мене допитливим поглядом і швидко відповів:
- Сімнадцять.
Мені було чотирнадцять.
Я подивилася на нього широко розплющеними очима, вдаючи захоплення:
- Яка точність! Ви, мабуть, справжній знавець жінок!
- Скоріше, справжній шанувальник. І мушу зізнатися: я захопився вами. У вас зовнішність королеви. Правду кажуть, що кров вирішує все, Маргарито Миколаївно.
- Булгаков! - Мені сподобалася влучність цитати. - Обожнюю цього письменника. А щодо крови, то в моєму роді не було королев.
- Чому ви такі впевнені? Достоту простежити неможливо, а на бабці чи прабабці рід не закінчується. Такі очі, такий погляд, така постава - ніщо в цьому світі не з'являється саме собою, повірте мені.
Я кивнула. Кому він розповідає! Євген простягнув мені келих.
- За королеву!
І знов мої помилки йшли хороводом: залишилася у незнайомій компанії, погодилась випити вина. Дурненька дівчина! Тоді я ще не знала, що, змішуючи алкогольні напої, можна досягти цікавих результатів.
Євген наполягав, щоб я пила до дна, проте мене вистачило лише на три ковточки.
- Що це за вино? Воно таке міцне!
Він усміхнувся і взяв келих з моїх рук. На експертизу б той келих!
- Червоне солодке. Іспанське. Це Ваше вино, Марго. Впевнений, воно таке ж солодке, як Ваші губи.
- Так. І таке ж солодке, як Ваші компліменти.
Ситуація почала непокоїти мене по-справжньому. Я раз по раз запитувала себе, що я тут роблю, навіщо розмовляю з цим чоловіком, проте відповісти так і не змогла. Думати заважали його очі.
Вони пестили кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала це. Погляд здавався дотиком. Мій літній сарафан раптом став вузьким і тиснув у грудях, в голові паморочилося. Я не могла не дивитися на його оголену шию, плечі, живіт. Мене охопило божевільне бажання доторкнутися до його тіла, просто перевірити, чи насправді шкіра така гладенька, як здається. Нахилившись до столу, я судомливо вхопила гроно
