видно, хто з них Іван, а хто Андрій. Самотність. Тиша. А може, їх і не було? І цей химерний Сатурн, ця божевільна планетка — може, галюцинація?
Над скелями сходить Сонце. Його малесенький диск раптово бризнув потоком такого веселого проміння, що дівчина стрепенулась від несподіванки. На рівнину впали від космонавтів дві довжелезні тіні. Все навколо набуло реальності, зримості. Ось друзі недалеко від ракети. Вони оглядаються, підіймають привітно руки…
Геть розпач і безнадію! Хай вони розвіються в просторі, як зелені сутінки Сатурна під променем життєдайного Сонця…
Ракета описувала навколо Мімаса спіралі. Внизу линула зелено-бура поверхня, помережана щілинами, гірськими хребтами, рівнинами, покритими сліпучо-білими плямами. Десь там, в широкому узгір’ї, трапилася трагедія кілька років тому. Чи не занадто фантастичне завдання поставили люди Землі — знайти потерпілих? Де їх шукати серед хаосу скель і щілин, хребтів і рівнин?
Над пультом, перед космонавтами, горить екран портативного проектора. На ньому зображені кадри з своєрідного фільму чужинців: падіння апарата в узгір’я, вибух, фіолетові кулі на блискучому тлі. Де трапилася катастрофа?
Минали години. Ракета дванадцять раз облетіла супутник, наближаючись до його поверхні. На тринадцятому витку екран радара спалахнув. На ньому виникла розмита пляма.
— Метал! — крикнув Андрій.
— Відзнач координати, — наказав Огнєв.
На чотирнадцятому витку командир почав гальмувати. Швидко наближалося відзначене місце. В перископі виникли зубці знайомих гір, широка блискуча рівнина. Знову спалах на екрані локатора.
Огнєв форсував двигуни ракети, яка повернулася дюзами вниз. Падіння припинилося.
Ракета плавно опустилася на поверхню Мімаса…
З хвилюванням наближалися космонавти до уламків чужого корабля. Здалека можна було помітити недалеко від гірського урвища верхівку сфероїда, занурену в шар замерзлих газів. Сусідня вершина гори була зруйнована. Певне, корабель чужих зіткнувся з нею, приземляючись. А може, зіпсувалася апаратура, хто знає!.. Таємниця катастрофи була покрита товстими пластами аміачної криги.
Космонавти кілька разів обійшли навколо місця трагедії, переглянулись.
— Ці уламки нічого нам не скажуть, — непевно промовив Іван. — Треба пошукати навколо…
— Все покрите замерзлими газами, — заперечив Андрій. — Тут треба спеціальні машини, щоб розрити кригу…
— Пройдемо попід урвищем…
Космонавти попрямували до скель. Вони повільно йшли вздовж кам’яної стіни, оглядаючи всі заглибини. Біля однієї з них Огнєв здивовано зупинився.
— Поглянь, Андрію! Тут хтось з них був!
Справді, біля входу в заглибину лежало кілька невідомих апаратів темно-фіолетового кольору. Один з них нагадував той, що потрапив на Землю. А на скелі, праворуч від входу, було вирізьблено грубе зображення Сатурна. Ще нижче, на одшліфованій ділянці каменя, можна помітити фіолетові хвилясті лінії.
Огнєв мовчки рушив в глиб отвору. Андрій попрямував за ним. Ввімкнули прожектори. Промінь вихопив з пітьми невисокий грот, а в глибині його… фіолетову кулю.
— Андрію… Та сама куля, що зображена в апараті. Невже це жива істота?
— Напевне. Поглянь, вона помітно пульсує. І блиск якийсь тьмяний, не металевий…
— їх було три. Чому лишилася тільки одна…
— А ось, дивись… Ще дві… Але дуже малесенькі…
Дійсно, біля великої кулі, що мала в діаметрі біля сімдесяти сантиметрів, лежали зовсім близенько дві інші. Вони були якісь зморшкуваті, ніби висохлі, і жодної ознаки руху не помічалося в них…
— Мертві, — похмуро озвався Огнєв. — Безумовно, вони загинули.
— І так дивно… як вони перебували в безповітряному просторі…
— Ми нічого не знаємо про їхню структуру, — заперечив Огнєв. — Але дивно інше… Я не відчуваю, що вони чужі. Дивлюся і не розумію — звідки це… Таке враження, наче лежить переді мною мертва людина Землі.
— Вони — соратники наші, — згодився Андрій. — Занадто багато зроблено для їхнього врятування… і все даремно.
— Хто знає, — непевно відповів Огнєв. — Може, цей великий… ще живий. Він здригається. Знаєш що? Я спробую торкнутися його.
— Обережно! — попередив Андрій. — Може, це пошкодить йому.
Командир легенько доторкнувся пальцями до фіолетового купола. По тілу дивного створіння побігли дрібненькі брижі. З-під пальців бризнули іскри.
Огнєв відсахнувся.
— Живий. Тільки що це значить? Він весь заряджений. Як акумулятор! Проте хіба в нас нема на Землі істот з електричним зарядом?
— Дивись, Іване, що з ним робиться!..
Космонавти відступили до виходу. З відстані двох метрів вони спостерігали, як істота заворушилася і почала пульсувати. Потім на фіолетовому тлі раптово виникло дві вузькі щілини. Вони поволі розширилися, засяяли прозорими вогниками, почали повертатися вгору, вниз, на боки, зупинилися на постатях космонавтів.
— Очі! Щоб я вмер — очі, — здивовано скрикнув Андрій.
— Тихо. Дивись далі…
Крім «очей» на поверхні кулі з’явилося ще кільки дивних утворів, які не можна було порівняти ні з якими органами людини. Ці заглибини, лійки, рупори вібрували, простягалися назустріч гостям, випромінювали ледве видиме сяйво. Потім знову все зникло. Істота перетворилася в кулю. Ще мить — і вона почала видовжуватись вгору, змінювати свою форму. Перед враженими людьми Землі відбувався якийсь танець форми. Створювалося таке враження, ніби в руках невидимого скульптора шалено звивається еластична різнобарвна глина, породжуючи в геніальних руках творця задумані ним обриси нового тіла. Спочатку з’явилися ноги… абсолютно людські ноги… потім торс, груди, шия… і, нарешті, голова. Розплющилися великі темні очі, відкрилися вуста. Але вони були якісь бездушні, нежиттєві. Тонкі, жіночі руки дивної істоти в німому благанні простяглися до космонавтів і впали безсило вниз. Вся форма здригалася, вібрувала…
Ось заплющилися очі, захиталася постать. Руки почали западати в тіло, зникли, потім істота зменшилася, ввібрала всередину голову і незабаром перетворилася в кулю.
— Ніколи не чекав такого! — прошепотів Андрій. — Чари якісь!
— Соколов попереджав, — озвався Огнєв. — Життя має безмежні прояви…
— Так які ж вони — кулясті чи такі, як ми?
— Може, ніякі…
— Що ти маєш на увазі?
— Побачимо, — загадково відповів командир. — Нашу форму куля прийняла по бажанню… побачивши нас. А це що?.. Поглянь!
Куля стала напівпрозорою На її поверхні попливли тіні, спіралі, хвилясті лінії. Потім з’явилися рухливі картини. Серед зоряного неба величний диск Сатурна. Космічний корабель в просторі. Падіння на скелі Мімаса. Вибух. І три фіолетові кулі на білій блискучій рівнині. Вони пливуть над нею, добираються до скель. Вгору летить невеликий диск, кружляє над супутником. Пролітає гостроноса ракета Землі. Диск приєднується до неї, зникає в зоряній безодні…
— Тепер все ясно! Вони летіли до Сатурна, — сказав Андрій.
— Тихо. Дивися далі…
На поверхні кулі продовжувалася дивна розповідь. Три істоти лежали непорушно в заглибині між скелями. Потім з’явилися схематичні лінії. Від тіл істот попливли в простір хвилі. Обсяг куль зменшувався.
— Витрата енергії, — прошепотів Огнєв.
