лицарськая честь на Вкраїні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Да гляди лиш, — каже Юскові, — чи правда ще сьому?
— Ой, коли б то сьому була брехня! — одвітує Юско. — Так от же стинно, що Іванець у Зінькові гуляє в князя. Бачив його бурмистер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожці, кажуть, велику ласку у царя мають і чого попросять, усе цар по їх робить. Тим-то князь, зазвавши полковників до Зінькова, погодив їх, царевим словом, слухати Іванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобігаючи царської ласки, усі троє згодились, щоб Іванець по Ромен Україною правив.
— Так, так! — каже гірко Сомко. — Гетьмануй над нами хто хоч — чи лицар, чи свинопас, — аби ми полковниковали. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тілько верховодити над іншими!.. Ну, а Васюта ж? І той поклонивсь Іванцеві?
— Ні, мабуть, — одвітовав сотник Юско, — бо, каже бурмистер, попившись, запорожці і на Васюту похвалялись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найбільш тії, що з винників да з парубків, що которого хазяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячити.
— Ось якими новинами привітають нас у моїй Гетьманщині! — каже, гірко усміхнувшись, Сомко до Шрама. — Ну, да ще поміряємось, чия візьме. О, да й провчу ж я своїх зрадників!
— Що ж ти, сину, думаєш чинити? — спитав Шрам.
— А що ж! Їхати до Переяслава, постягати до обозу підручнії мені полки да й стояти хоть проти цілого світу! Що мені тії князі да бояре? Що се вони видумали — шматовати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього самі судять. Побачимо, чия буде сила!
— І отеє, — каже Шрам, — замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Іванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собі підніметься, бо за ним уся Сіверія, уся стародубівщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочане, поки Сомко справиться з своїми ворогами! Коли б іще під сю заверюху сам і
Тетеря не переліз через Дніпро; бо в них з ляхами щось_ таке вже компонується.
— Ну, а що ж би ти робив, батьку? — питає , гетьман. — Порадь мене своєю головою; я тебе послухаю.
— От що я тобі пораяв би! Їдь лиш ти у Переяслав да пиши листи до усіх полковників, щоб убоялись бога да подумали про козацьку славу, що ось Іванець простягає руку, щоб її скаляти, внівець обернути. А я тим часом поїду з Череванем у Ніжень. Я одкрию божевільному Васюті очі, що й сам пропаде, і другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш він приложить свої потуги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться.
— Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покійний гетьман із Гладким.
— Ну, не хвались іще, синку, да богу молись, — сказав понуро Шрам. — Тоді скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.
Попрощались і роз'їхались. Ніхто нікому не сказав на прощаннє веселого слова. Усім на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем.
— Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! — говорив сам собі Шрам, понуривши голову, їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти. — Невже ж, — каже, — отеє справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?
Да й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько Хмельницький:
Чи вже ж дармо тая безщасна _Україна богоі молила,
Щоб міцна його воля з під кормиги лядської слобонила,
На позор да поругу невірним не давала, щастям наділила, -
Чи вже ж дармо вона богові молила?
'Мабуть, що_ дармо, — думає собі Шрам, — мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підіймається хмара, боже ти мій милий?.. Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжє, як, по розгромі ляхів, усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем лицарювати!.. П'янствовати да баглаї бити, а не лицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщйни, яко суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і налицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків да тепер і коїть з-під руки в князя, що хоче. Бачу, до кого він добирається, — хоче Сомкові дружби доказати, да ще ж бог нас не зовсім покинув; іще, може, набереться сотня-друга вірних душ на Вкраїні!'
Мізкуючи так, слухає, аж іспереду піднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарі, а один упивсь да й простягсь серед шляху; а Василь Невольник, мабуть, задрімав да й наїхав; от і зчинилась заверюха. Завзятий під ту чорну раду сільський люд зробився.
Шрам стиснув коня острогами і підбіг швидше до ридвана.
— Кармазини! — гукали п'яні косарі. — Ізнов розплодилась вельможна шляхта поміж миром! Да нам не вперше викошувати сей бур'ян по Вкраїні!
Да й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб притьмом колеса рубати.
— Геть, іродові душі! — крикне на них Шрам. Побачивши перед собою попа, усі зараз трохи й зупинились.
— Що се? — каже Шрам. — Чи ви турки, чи татаре, що нападаєте на подорожніх! Чи в вас християнська душа, чи вже і бога й віру забули?
— Ні, панотче, — обізвавсь один, — не забуде чоловік християнської віри довіку! Та як же стерпіти, коли притьмом давлять кармазини людей по дорогах?
— Да ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! — озвалось уже двоє чи троє. — Ще не попустимо глумитись над собою! Буде вже й того, Що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось_ із половини косимо. А вибивались із-під ляхів усі укупі
— Так! Бачу, бачу! — каже сам до себе Шрам. — Усюди пробралась із Запорожжя халепа!
— Із Запорожжя! — кажуть. — Де тобі, панотче, із Запорожжя? Це все наші городові коять, а на Запорожжі усяк рівен. Нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні вбогих
— Біднії, сліпорожденнії ви діти! — сказав їм крізь сльози Шрам — Нехай господь змилується над вашою темнотою! Пустіть коней, пустіть! Не заступайте дороги, а то я призову на ваші глави проклятіє господнє!
— Ну, вже пустімо, нічого робити, — кажуть косарі, розходячись по боках дороги.Знав ти, панотче, що сказати! А вже якби не ти, то ми б дознались, із якого дерева повиточувані спиці в ридвані. Не оборонили б його й позлотистії цяцьки, щр дурнії ляхи повимудровували!
— Нехай вас бог помилує! — каже од'їжджаючи Шрам. — У тяжкому недузі ви ходите! Проклят, проклят химородник, що заморочив вам голови!
Отакі пісні слухали наші подорожні до самого Ніженя. Чи заїжджав Шрам до кузні іпдковати коню підкову — у кузні коваль, за'6увши про залізо в горні, балакав з хуторянами про чорну раду.
— Що ви, — каже, — лагодите чересла та лемеші? Лагодьте лучче батьківські списи, бо буде хутко усім робота, їхали в Ніжень запорожці, дак казали, що знов піднявсь такий гетьман, як Хмельницький.
Чи сходилась де у сельці між миром судня рада — діди, замість щоб укладати громаді суд, розказовали, звідки почалось козацтво і як увесь мир вибивсь був із-під ляхів і недоляшків на волю.
— Що тепер за державці-козаки? — каже інша сива борода (бо тоді поважні посполитії люде носили бороди) — Ще з такими можна поборотись. То он як за Наливайка або за Павлюги були ляхи-державці да недоляшки! Один над сотнею сіл! Та і з тими якось же наші справлялись. Он, як був Кисіль або Вишневецький Єрема.. Батечки! Було йдеш, чумакуючи, степом. 'Чиє село?' — 'Вишневецького'. — 'Чиї лани?' — 'Вишневецького'. — 'Чиє староство?' — 'Вишневецького! ' Та й за тиждень не перейдеш його
