Не знущається, не жартує, говорить без пришпилiв, вiдкривається першому-лiпшому, не соромиться бути наївним, смiшним, беззахисним? 'Ми просто звикли, що неможливо жити без негативних героїв'. Ми просто звикли. Хто б знав, як звик до цього я сам, ця звичка - невiд'ємна частка мене, мого життя, моїх переконань, моєї власноручно з валтованої вiри. Але чому? I невже можна iнакше? Невже можна?
Квартира зустрiчає мене нявчанням. Мартiнi. Так, що тут у нас? Позасинали, паразити, навiть не нагодували кота? 'Встати, прийшов господар хати!' Я вмикаю свiтло. Чисто, порожньо. Дивно. Люди, ви де? Хтось спустив вас в унiтаз? Я поспiшаю на кухню, з балкона прибрано залiзний мотлох. Так-так. На столi я помiчаю записку. 'Синку, телефонувала чарiвна дiвчина Леся. Не могла з тобою зв'язатися. Їй було цiкаво, чи будеш ти подовжувати договiр оренди на цю квартиру. Чому ти нiколи не розповiдав про неї, особливо про те, що вона руденька, та про те, що вона агент iз нерухомостi? Вона знайшла нам квартиру, там є майстерня, що, як ти розумiєш, важливо для Iрки. Вона переказує тобi вiтання й радить частiше займатися сексом, тому що ти занадто, на її погляд, нервовий. А я тебе цiлую i залишаю номер нашого нового телефону. I сподiваюся почути твiй голос ранiше, нiж менi виповниться шiстдесят рокiв. Я люблю тебе, синку. Татусь'.
Я вмикаю телевiзор. У мене є: хороший настрiй, пиво, кiт. У мене немає батька та Iрки. Нi, вони в мене є, але не в цiй хатi, що надзвичайно менi подобається. Але щось мене гризе. Що ж мене гризе? Чому пече мiй хребет? Як вiн сказав - вiдпустити себе з повiдка? А якщо ти небезпечний для людства, як можна себе вiдпускати з прив'язi? Скаженого, на них, тих, що живуть без щеплень? Стоп. Що зi мною? Вiдколи це i з якого лиха я почав турбуватися про стан здоров'я iнших? 'Ученi знайшли нову, десяту планету', - посмiхається менi Алла Мазур.
Як це знайшли нову планету? Скiльки рокiв, столiть шукали, i тiльки тепер знайшли? Десяту планету? Стiльки вчених тiльки тим i займалися, використовуючи величезнi кошти, в рiзних кутках свiту, що вишукували зорi, стежили за кометами та метеоритами, передбачали падiння астероїдiв, прогнозували сонячнi, мiсячнi затемнення, сподiвалися, що вiднайдуть новi свiти, iстот, але нiчого не вiдбувалося. I от одного дня вони знаходять планету, i це стає сенсацiєю. Вибух. I головне те, що вона завжди була, ця десята планета, оберталася довкола Сонця, кружляла свiтами, може, штовхала боками Землю, а ми нiчого про неї не знали. Нiчогiсiнько. А якщо подумати в iншому ракурсi?
Якщо в кожному з нас причаївся невiдомий ген? Ген добра. Ген злагоди. Ген добробуту. Ген родинного щастя. Ген вдачi. Ген, що дарує вмiння дружити. Ген привiтностi. Ген, що позбавляє нас чорних заздрощiв. Ген, що надiляє нас умiнням слухати людей. Ген взаєморозумiння. Ген спiвчуття та чуйностi. Ген усвiдомлення себе й iнших. Ген кохання, врештi-решт. Вiн живе в нас, але все своє життя ми його не помiчаємо, хтось шукає, а хтось навiть не припускає, що все це в нас iснує? Як десята планета, яку вiднайшли сьогоднi? Але ж усе це в нас є? А ми, як ученi, живемо, працюємо, витрачаємо грошi, i ще невiдомо, чи знайдемо ми це в собi протягом нашого життя, чи помремо в незнаннi?
Я помiчаю, що мiй хребет припинив пекти. Лише iнодi вiдчуваю бiль, мабуть, це загоюється опiк на моїй совiстi. Але вона жива. Як i ген вiри у власнi добрi намiри, ген вiри в людей, ген добра, який вiдкриває себе - менi, а мене - собi завдяки моїй посмiшцi. Я вiдпускаю себе, тому що нiкому не завдам шкоди, я - обеззброєний миротворець, єдина моя зброя - це моя посмiшка й усвiдомлення того, що я здiйснив, можливо, найважливiше у своєму життi вiдкриття. Свою десяту планету.
Коли я прокинувся, вже був ранок, кiт сидiв на моєму лiжку й умивався, мружачись на сонцi. I я посмiхався. Я не пам'ятаю, коли востаннє так радiв зимовому ранку. I менi хочеться спiвати, зовсiм не для того, щоб комусь довести, що я роблю це професiйно, краще за iнших - менi хочеться спiвати, бо цей спiв рветься з моєї душi, бо менi добре, хоча комусь я й нагадую iдiота. I я спiваю пiсню Френка Синатри про те, якими чудовими були роки, всi роки мого життя.
Я йду мiстом. Я прямую на роботу. Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустрiну, скiльки вчиню дурниць, скiльки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя, я навiть не знаю того, що чекає мене он за тим рогом. Я нiчого не знаю. Наша проблема та, мабуть, i щастя полягає в тому, що ми рiдко ходимо навпростець, ми бродимо манiвцями. Але я знаю одне: зараз я прийду на роботу, ввiмкну Степанiв комп'ютер i скину вкрадену вчора iнформацiю туди, де їй належить бути. А ще я знаю, що це моє свiдоме й самостiйне рiшення.
Менi назустрiч iде дiвчина в тонкому чорному пальтi й вузьких штанцях, на її непокритiй головi дивний зимовий птах звив гнiздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снiгом, i посмiхається чомусь невiдомому в свiй смугастий шарф. Дiвоча посмiшка серед зимового ранку, як весняна проталина. I вiд цiєї посмiшки, посмiшки незнайомої дiвчини, яку огортає снiг, менi стало затишно й тепло. I я також усмiхнувся. У свiй смугастий шарф. I менi захотiлося просто йти далi й дарувати свою посмiшку, наче естафетну паличку щастя, iншим людям. Щоб хтось зневiрений, заслiплений снiгом, неодмiнно побачив мою посмiшку, i йому принаймнi на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. I всi ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тiльки-но народили, то мене необхiдно показати всьому свiтовi або принаймнi батьковi, хоча б з вiкна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замiнить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зi мною Лесю.
Втiм, якби я зараз дiзнався про те, що ця всмiхнена дiвчина iз гнiздом-крижинками на головi - Христинка (так. Саме так. Секретарки немає -…дцять), ця iсторiя могла б закiнчитися зовсiм iнакше.
