Єви, але вiн згадав про дружину. Вiн сказав, що анi вiн, анi Мiла (то матiр Емiля звати Мiла, я цього не знав) не були прихильниками Генделя, хоча вiн вважає, що це - високоякiсна музика. Здалося, Євi не сподобалося, як цей суб'єкт лагiдно вимовив iм'я дружини. Мила Мiла. «Мене назвали на честь мами, щоб ти знав», - почув я Емiля.
«Бо мамчине повне iм'я - Емiлiя». На мiй погляд, називати дiтей своїми iменами є майже збоченством. Люди, якi так роблять, мають у собi велетенське его. Зазвичай, це властиво чоловiкам, i зазвичай, вони називають своїм iменем хлопцiв. Хоча цiлком ймовiрно, що через чоловiчий егоїзм з'явилися такi iмена як Євгенiя, Валерiя, Валентина, Вiкторiя, Олександра, Слава, Iванна, Богдана… I це далеко не повний перелiк! Наше «Я» сильнiше за «я» середньостатистичної жiнки. Але мати Емiля не з таких (хоча я стовiдсотково впевнений: її назвали на честь якого-небудь дiдуся Емiля). Не з таких була бiзнесова партнерка Iнни - домамиЕмiляподiбна Лариса, яка назвала свого сина Iлларiоном. Пiдступний вчинок щодо хлопця. Я подумав, чи здатний я назвати власну доньку своїм iменем? Павлина Дудник. О, Господи, Боже мiй. Нiзащо. Чи це я зараз так думаю, а потiм почну наполягати з пiною бiля рота - тiльки ПАВЛИНА! В мене зриває дах.
«Єво, а ти єврейка? Я питаю тому, що iм'я в тебе єврейське!» Весело запитав малий. Треба вiддати їй належне, вона не стала його лупцювати. Вона повiдомила, що навряд чи. Оскiльки її батько був вiйськовим, - серед євреїв професiя не дуже популярна. Його випустили за кордон працювати, що взагалi було неможливим для євреїв наприкiнцi шiстдесятих рокiв. З усiєї родини умовно-єврейське iм'я тiльки в неї, Єви, у решти - умовно-українськi. «Це якi?» Доcкiпливий малий. «Микола, Iван, Уляна, Кирило, Оксана, Василь. Цього тобi достатньо?» «Нормальна вибiрка». Малому було достатньо. Виявилося, що цього було достаньо i Євi, тому вона вдруге попрощалася, пообiцяла зателефонувати й пiшла. Цього разу малий не вмовляв її залишитися, хоча старший Полонський здавати позицiї не бажав.
Щойно я закрив за Євою дверi, як Геннадiй Станiславович пiдхопився. «Що ж, панове. Пiду гуляти з Террi». Гестапо почав збиратися.
А я подумав, що вони з Євою змовилися i зараз здибаються. Е, нi. «Пройдуся з вами, Зiггi також треба вигуляти». «Ви що? Не можна поки що з ним гуляти, ви йому щеплення не зробили, хiба вас не консультували ветеринари?» «Консультували, направду. Дали пам'ятку». «То сiдайте та читайте. Собака - вiдповiдальнiсть». Упiзнаю Гестапо, старий маруда. «Тодi вийду з вами покурю, - не здавався я. - Щоб не закурювати тут малого». Я не хотiв пригадувати те, що Євi тут курити дозволялося, не зважаючи на мармизування Мiлiка. «А ви що, на сходовому майданчику вже не курите?» «Нi. Я звик або вдома, або на вулицi». «Ну, ходiмо».
I ми пiшли. Непривiтний Гестапо, який перевдягнувся в джинси. Йому вони пасували. Радiсний Террi. Спантеличений я. Я взагалi не мiг сформулювати, чого мене дратувало те, що Єва хотiла звабити Полонського, а Полонський хотiв звабити Єву. Зрештою, мене це не стосувалося, Тимофiя також не обходило, тобто менi не потрiбно було ставати на захист честi друга, але я втручався та злився. На вулицi Гестапо вiдпустив Террi з повiдка. Я йшов поруч. «Нiчого, якщо палитиму?» «Це вашi легенi». Єви я нiде не бачив, але це не означає, що можна розслабитися.
Я закурив. «Менi здається, чи я вам дiйсно не дуже подобаюся?» Гестапо здивувався. «Я не замислювався, подобаєтеся ви менi чи нi. В будь-якому разi я вам вдячний, що Емiль може грати, менi є де працювати, ночувати, приймати гостей. Сара з вами щаслива. Я не думаю, що ви менi не подобаєтеся. Просто ми належимо до рiзних вiкових та смакових груп, тому iнколи мене щось дратує, а часом i вас, чи не так?». «З Євою у вас також рiзна вiкова група. Та й смаки не думаю, що збiгаються». «Вона - жiнка. У них немає вiкових груп. А щодо односмаковостi - в даному випадку це також не головне». «Вродлива, чи не так?» «Вродлива, хоча дивно вдягається». Я згадав Євчинi бюстьє та мiнi-штанцi. «Вона з вами флiртувала». «Вродливим жiнкам необхiдно флiртувати, їм це пасує«. «А ви?» «А що я?» «Ви з нею також флiртували». «Звiсно, iнакше її флiрт не був би повноцiнним, настрiй було б зiпсовано. По можливостi кожен чоловiк повинен возвеличувати жiнку як Богиню. Так менi здається. Крiм того, це - приємно. Особисто менi флiрт додає легкостi. Легкiсть - дуже важлива складова для мого характеру, менi її бракує. А вам, Павле, нi. Вам бракує впевненостi, якщо хочете». «Хочу. Хто ж не хоче впевненостi». «Я розумiю, що ви iронiзуєте, але менi нiколи не вдається вiднайти щось дотепне в такiй iронiї, гра словами не для мене. Вибачте».
«Та нiчого. До речi, можете менi тикати». «Дякую за пропозицiю. Я спробую, хоча мене це не надихає. Террi, хлопчику, що ти там робиш? До мене!» Менi дiйсно хотiлося, щоб вiн звертався до мене на ти. Тодi нашi стосунки були б природнiшими, на мiй погляд. «Менi здається, що життя - це натягнутий канат через прiрву. А впевненiсть - це страхувальний трос. Наче вiн є у кожного, але дехто постiйно смикає за нього: є чи нема, а чи не заслабкий? Це - невпевненiсть. Дехто не смикає нiколи, трос йому не потрiбний, це - самовпевненiсть. Я з тих, хто посмикує, та все одно - йде. А ви?» «А я… А я обираю твердий ґрунт. Канат над прiрвою - для романтикiв, Павле. З тросами цi романтики чи без. То ви - романтик, пане Дудник».
За час нашої прогулянки Емiль встиг прибрати кухню. Оперативно. «Ти вiдгадав?» Запитує вiн, i я згадав про iталiйський чобiт. «Нi. Зараз сяду працювати. Залишиться час - спробую вiдгадати». «Працювати з касатками?» Так, з касатками. «Павле, ви прочитали iнструкцiю з догляду за цуциком?» Я сказав, що продивився. «Тодi ви готовi до першої цуценячої ночi», - Гестапо всмiхається. «Я вам просто раджу заздалегiдь зробити молочну сумiш, бо воно прокинеться несподiвано й вимагатиме їжу». «Вiн влаштує тобi манси!» Каже Емiль. «Це що таке?» «Не знаєш, що таке манси? Манси, це таке: вiн буде пробувати тебе побороти. Наприклад, чи не вiзьмеш ти його до себе у лiжко, чи не будеш ти з ним гратися о третiй ночi, i яке враження справляє на тебе його пискнява». «Чим гратися?» «Тебе справдi хвилює чим iз ним гратися? Вiн знайде чим, не хвилюйся». Емiль тiшиться з мене.
Зiггi тим часом дослiджує миску Террi. Той застережно гарчить. «Ого, зараз вiн його проковтне. Треба…» - кидаюся я на допомогу. «Та нiчого не треба, заспокойся! Вони мiж собою поладнають. Террi - розумний, вiн усвiдомлює, що перед ним - цуценя! Це не Яшка-пляшка. Вiн коли гра…» «Так. Не хочу чути про Яшку, не хочу. Чого вiн пляшка? П'яниця, як дядя Алiк, чи як його там?» «Якщо не хочеш чути - то не почуєш, а iсторiя цiкава, мiж iншим». Бурмоситься Емiль. «Добранiч», - проказав Гестапо. Вiн наливає собi склянку мiнеральної води, додає трохи меду.
«Добре, - кажу я. - Розповiдай про свого Яшку. Ти однаково коли-небудь укинеш слiвце про нього, я тебе знаю». Малий гмикає.
Зiггi намагається зрозумiти, чого йому бiльше кортить: зробити калюжу чи вкластися спати. Теж менi, Гамлет. Вклався. «Так от, коли Яшка-пляшка грає з дiтьми у карти…» «Зi своїми дiтьми?» «Своїх у нього немає«. «А хто йому дозволяє грати з чужими дiтьми?» «Та нiкого це не хвилює. От коли вiн грає i програє, вiн наче казиться. Криє всiх матом, говорить, що повбивав би - «та тобi просто фарт йшов, йолопе малий», «та й взагалi я прихворiв сьогоднi, очi болять». А коли виграє - зве себе королем. А от коли йому кажеш, що вiн перемiг, бо дорослий, то вiн верещить, що все, вiн не хоче такого чути i бiльше грати нi з ким не буде, i забудьте його адресу!»
«Мда. А скiльки йому рокiв?» «П'ятдесят два». «Зрозумiло. А тобi вiн хто?» «Вiн - небiж старенької Саранської. До речi, вправний ветеринар, я тобi телефони його на холодильник налiплю, про всяк випадок!» «А старенькi Саранськi, до речi, хто такi?» «Як хто? Це мої бабєтта та дiдуссо з боку мамуленцiї, хiба ти не знав?» «А чого ж тодi, мале ти патякало, ти звеш їх старенькi Саранськi, а не дiдусь та бабєтта?» «Тому що в мене є iншi дiдусь та бабуся, Полонськi. Але вони молодшi за Саранських, тому вони не старенькi. Ми їх називаємо ляхами».
«Слухай, я вже втомився, а менi треба працювати, йди спати, бувай!» «Добранiч», - сказав Емiль Чемний. Я зробив собi кави, нарештi - хатня кава, моя кавоварка! - i розкрив лeп-топ. В поштовiй скринi було кiлька листiв, втiм, неважливих. Почекають.
Подумав я. Але сам вирiшив написати одного листа. Ромковi Аврамовичу. Саме у його справах Сара вирушила до Мексики. «Ромку, привiт! Слухай, що там з народом, який твоїми молитвами запроторено до Мексики? Нi в кого не працюють мобiлки». Насправдi я перевiряв тiльки зв'язкоздатнiсть Сариної мобiлки, i гадки не маючи, чи поїхав вiд Ромка з Сарою хтось iнший. Оскiльки Ромко про нас iз Сарою не знав, доводилося маневрувати.
Потiм я написав листа Тимофiєвi. Сподiваюся, що його колєжанка не читає його пошту. Я написав, що бачився з Євою, що вона має чудовий вигляд, про нього нiчого жахливого не каже, збирає iграшки хеппi- мiлз, як i ранiше, i буде швачити дощовика для спанiеля родичiв Сари. Потiм я трохи подумав i додав, що в мене тепер є собака. У Тимофiя колись також був собака, фокстер'єр Чарлi. Славетний вiн був тим, що коли
