самiтником. Уявна близькiсть на пiвцигарки - от що я мiг їм запропонувати.
Як це не смiшно, або як це не гiрко, я упiзнавав тiльки знайомих та родичiв Полонських, я знав майже всiх. Вiолончель пiдходив та сказав, що вiн пам'ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як вiн менi їх передає в чорному пакетику, перев'язаному траурною стрiчкою. Нiсенiтниця. Добре, що я упiзнавав хоча б когось. Знайомi обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це - як палицi для старих, коли є на що спертися. Знайомi обличчя були тим, на що я мiг спертися, щоб не втратити розум i не впасти.
Перiодично хтось пiдводився з келихом у руцi i говорив про те, яким був батько. Я не мiг того слухати, менi здавалося, що всi вони брешуть. Його перша дружина (втiм, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, нiхто нiчого не повiдомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нiчого не розповiдала про те, яким вiн був, мiй батько, її чоловiк, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всiх нас гонорово, на матiр, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як i мiй. Тому я вiдчував до неї незрозумiлу близькiсть, якої соромився.
Раптом менi спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тодi б до мене прийшов слiдчий, - вони завжди приходять до найближчих родичiв. Вiн запитав би мене, обов'язково запитав: «Що ви можете розповiсти про батька? Вам вiдомо чим i як вiн жив? З ким спiлкувався останнiм часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємностi з коханками. В батька були коханки? Може - коханець? Його цiкавлять неповнолiтнi дiвчата? Вiн грав у казино? Пиячив? Ви не помiтили, можливо, в нього почалася депресiя або з'явилися неадекватнi реакцiї на звичайнi речi? А якi у вас з ним були стосунки? Гарнi чи поганi? Виникали суперечки, чвари, фiнансовi розбiжностi?» I що тодi я?
Я б запропонував йому випити. I налив би собi. Ми цмулили б вiскi або ром - не знаю, що саме - i тодi я намагався б пояснити стороннiй людинi, як так сталося, що менi нiчого не вiдомо про батька. Нi-чо-го. Нi останнiм часом, нi взагалi. Хiба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадiв про батька», - запропонував би я. Слiдчий проглянув би всi картинки тричi. «Це все?» «Iнших картинок в цьому калейдоскопi немає«. I вiн тодi подивився б на мене зневажливо. Хоча… вiн, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подiбного стану речей, вiн чув ще й не таке. Але навiть зараз, коли я це просто уявляю, я вiдчуваю до себе огиду…
«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти - хоча б горiлочки випий!» - голосно й надривно звернулася до мене невiдома жiнка iз зiбраним пiд чорною трояндою волосям. У неї був такий оперний вигляд, що я б не здивувася, якби вона заспiвала менi про цю горiлочку. Не пам'ятаю, коли таке було, щоб мене вмовляли випити.
Мiлiк сидiв поруч зi мною та наминав пирiжки з печiнкою. «Смачнi», - упiймав вiн мiй погляд. «Ти чого не їси?» «Думаю». «Про що?» «Про вiнки. Їх дуже багато i вони однаковi». «Це я замовив». «Ти?» «Так, мене попросила твоя мати». Напевне, менi варто припинити дивуватися як iз прохань моєї матерi, так i з вчинкiв Емiля Полонського. «I що ти на них написав?» «Написав? Нiчого. Хто б менi дав?» «Я маю на увазi, якi написи ти замовив». «Нормальнi. З iнтернету». «Що?» «Що-що! Є такi сервiси: можна переписати тости, написи на тортах та на вiнках. Корисна штука.
Ти пробував коли-небудь вигадувати написи на похоронних вiнках?» «Нi. Хоча… так. Пробував». «I коли це? Ти ж казав, що нiколи нiкого не ховав». «Ну… це я себе ховав. У певному розумiннi».
Я замовчав, не хотiв продовжувати, бо довелося б розповiсти, що коли я себе хоронив, то уявляв наступником Спiлберга. I вiнок, напис на якому я собi вигадав, був саме вiд нього. Бо я трагiчно загинув пiд час зйомок вiд камери навiженого оператора. Напис вiд Спiлберга був такий: «Загалом неважливо, чи харчується людина квiтковим нектаром, чи є канiбалом, бо на виходi все однакове: гiвно. Вiн не любив людей, але нiколи ними не харчувався». Iнший вiнок був вiд Бiлла Гейтса. Там було написано: «Направду розумна людина вирiзняється тим, що вмiє логiкою переконати iдiота. Йому це вдалося двiчi». Я досi не пам'ятаю, що я мав на увазi, особливо пiд «двiчi», але напис пам'ятав чудово. Ще я вигадав, як хтось пiдклав менi вiнка вiд Мерелiн. Там було написано: «Кращих вбиває кiно». Може, то була дружина оператора, - вона отримала його страховку, моя смерть допомогла їй здихатися чоловiка та отримати суттєву компенсацiю за життя з цiєю потолоччю. Написами я пишався, але говорити про це Мiлiку не хотiв.
«Ти поминального рису точно не хочеш? Вiн з фруктиками. Корисний. Точно? Ну добре. А ти знаєш, що ти - латентний єврей?» «Не верзи дурниць, Емiлю». «Я тобi точно кажу. Нiде, крiм єврейських родин, Ларис не звуть Лялями. А твою маму багато хто зве Лялею. Я чув». «Добре. А ти не знаєш, може, в нас, євреїв, не заведено вiдзначати дев'ять днiв та сороковини?» Емiль цього не знав. Але пообiцяв, що обов'язково з'ясує.
Вдома було тихо, всi радили менi трохи поспати. Основнi рятувальнi засоби, що застосовують до людини, яка втратила iншу людину: їсти поминальний рис з борщем та спати. Собаки, навiть малий Зiггi, вiдчували атмосферу i поводилися тихiше, нiж звичайно. Жодна гумова гидота, якими була сповнена моя хата, не верещала. Спати я не хотiв. Дивно, але я не хотiв навiть випити. Зробив собi чай. По-батькiвськи. Мiцний та несолодкий. Менi здалося це доречнiшим, нiж сотнi тисяч спiвчувань та склянка горiлки, накрита кусенем чорного хлiба.
«А я тобi розповiдав про Лолу?» «Це хто, богиня вечiрнiх полюцiй?» «Нi, це моя сестра. Вона загинула, коли їй було десять рокiв». «Вибач, я дiйсно цього не знав. Вибач». «Взагалi її звали Лолiта, так назвав її батько, бо вiн любить Набокова. Ти читав «Лолiту»?» «Який жах. Слухай, вибач менi за цю богиню, за полюцiї цi, я просто не мiг подумати, що…» «То ти читав?» «Читав». «Я б нiколи не назвав свою доньку цим iменем, а ти?» «Не знаю. Я нiколи не думав про дiтей». «Я просто хотiв сказати тобi, що я її зовсiм не пам'ятаю. Ну, як ти - батька. Бо вона нiколи не прагнула спiлкуватися зi мною. У неї було своє життя, подруги, таємницi, iграшки. Вона дуже пишалася тим, що її iм'ям названо епатажний роман».
«Тобi також в цьому сенсi є чим пишатися». «Чим?» «Ти коли-небудь читав про Емiля з Леннебергi?» «Нi». «Дивно. З твоєї допитливiстю, я був переконаний, що ти давно вiднайшов цю iнформацiю. Це написала Астрiд Лiндгрен». «Матуся Карлсончика?» «Так. Чекай, нiкуди не зникай. Зараз знайду книжку, в мене є. Отже, слухай. «Емiль з Леннебергi. Так звали хлопчика, який мешкав бiля Леннебергi. Емiль був маленьким розбишакою та впертюхом. Звiсно, вiн не був таким милим, яким є ти. Хоча з вигляду вiн був вправним хлопом - що правда, то правда. Але допоки не починав верещати. Очi мав круглi та блакитнi. Обличчя також кругле та рожеве, волосся свiтле та кучеряве. Подивишся на нього - викапане янголятко! Але не поспiшай розчулюватися». Емiль слухав. «Ти знаєш, якщо не брати до уваги бiлявої зовнiшностi Емiля, то ви надзвичайно схожi. Ти почитай це, не такi вже й дитячi цi оповiдки!» «Думаєш, батько назвав мене на його честь?» «Не знаю. Але з iншого боку, ти можеш йому подякувати, що вiн не назвав тебе Дорiаном або Едiчкою. В принципi, Енеєм вiн тебе також не назвав!» Емiль захихотiв. «Едiчка це ж Лiмонов, так? А я читав!» «А давай читати про Емiля? Спочатку - ти, а потiм - я?» I ми почали читати про Емiля. Спочатку - я, а потiм - Емiль. А потiм я заснув.
Коли я пiдвiвся, всi ще спали. Я неквапливо вигуляв Террi, який мав дiло до кожної травинки та кущика. Я думав про Сару. Осiннє повiтря нагадувало менi про неї - доньку осенi.
Це була Сара. Сара була на кухнi. Там вона була гумовою гидотою, яка пищала щоразу, щойно я чортихався об неї у темрявi; двома мисками для корму, двома мисками для води. Там вона була холодильником, сповненим поминальної їжi, яку наготувала Емiлiя. Сара була в ваннiй кiмнатi. Там вона була сiрими трусами з писком Мiккi-Мауса, смугастими шкарпетками та одеколоном «Дюпонт. Фор мен». Сара була Емiлем, що спав в нашiй спальнi. Його зухвалими картинковими мрiями була Сара. Сара принишкла в моєму кабiнетi, де вона була роздрукованими графiками поведiнки циклонiв, спортивними генеральськими штанами, елегантськими окулярами в срiбнiй оправi, а також колбою, в якiй вiдпочивало святе повiтря. А що я? Менi подобалася ця Сара, я звик до неї.
Ось тодi вона i приїхала. Зi шкiряними сово-амулетами, зi своєю рiзкою посмiшкою, зi своїми iдiотськими жартами, з активними ногами, якi залишали пiсля ночi синцi на моїй спинi та стегнах; зi своїми планами, вiдкритiстю та шаленими сподiваннями. I - зi своїм коханням. До мене.
Одного разу (я вже не пам'ятаю, до якого слова або ситуацiї це прийшлося) я висловив спiвчуття Гестапо з приводу його Лолiти. «Павле, Ви на щось натякаєте в такий спосiб?» Запитав мене вiн. «Натякаю?» Здивувався я. «Не натякаєте?» Здивувався Гестапо. «А чого ж ви тодi вiд мене хочете?» Я обережно глянув на всi боки, наче - нiкого. «Слухайте, менi просто сказав про це Емiль. Коли ховали мого батька. Я розумiю, що Вам важко про це згадувати. Про Лолiту. Але я хотiв, зрозумiйте мене правильно,
