напрям. Шукай в собі, думай, зупиняй потреби тіла й нижчої душі, збагни, в чому їхня сила чи безсилля. Бій буде непростий, він триватиме доти, доки твоя земна природа не переплавиться в полум’ї істини. Може, навіть все життя. Але мета — чудова. Ти не самотній, юний брате. Поруч — мужні шукачі. Нас мало, нас ненавидять жерці ветхозавітного бога Єгови, нас переслідує церква, яка прагне земної влади і поклонів, але ми відкидаємо принади князя світу, як відкинув їх у пустелі славетний син Софії. Велика Мати не покине мужнього шукача, обличчя її закрите для ока земного, але руки її готові підтримати того, хто не побоїться ступити у порожнечу…
Довкола вогнища запанувала тиша. Лише тривожно потріскували жарини в багатті та іскри весело гралися в повітрі, прагнучи в небо і згасаючи в ньому. Ісідор прислухався сам до себе, намагався віднайти в душі своїй місце для нових, нечуваних вражень та ідей. Серце горіло прагненням небувалих здійснень і остерігалося чогось. Кинутись наосліп до нових обріїв? А може, там, за ними, знову безодня і болісні розчарування? І згасне його бентежна душа в безконечній дорозі, як згасають оці іскри в байдужому просторі? Проте що йому залишилося робити? Там, у далекому світі, пустка і безнадія. Він втратив найсвятіше, найкраще. На земних стежинах той скарб не повернеш. Може, ця небувала дорога приведе до заглибленої любові? Може, в світах повноти — казкових, незбагненних, але жаданих — він устріне ту, без якої навіть повнота здаватиметься насмішкою жорстокого бога?!.
— Приймаю вашу дорогу, браття, — тихо сказав Ісідор. — Пройду її до кінця. Або згину, або здобуду істину…
— Хто гине заради істини — зливається з нею, — просто сказав сивобородий. — В тобі путь, істина і життя. Рушай, брате, в дорогу пошуку. Путь не обтяжить свого судженого мандрівника…
СТІНА ДЕМІУРГА
Ісідор поселився у печері. Вона була досить глибока, звивалася гадюкою в глибині гори і закінчувалася маленьким кублом, де можна було спати і зосереджуватись для роздумів. Юнак услав кам’яне дно притулку мохом, під голову припасував м’який волокнистий камінь. Кілька вечорів слухав синів Гнозиса біля спільного вогню, потім висловив бажання усамітнитись, щоб розпочати дорогу пошуку в безмірності власного серця.
— Іди, — схвально сказав сивобородий. — І не вертайся, доки не осягнеш певного ступеня. Виросте плід — покажи його нам, твоїм братам. Спільний здобуток ввійде до нового світу. Дерзай, юний брате…
Ісідор покинув братерський гурт, заліз у печеру, ліг горілиць на мох. Довкола пливли сутінки, глибока тиша сповивала свідомість. Він зосередився, загострив думку, збурив поверхню душі суворим запитанням; «Хто я? Навіщо живу і що таке моє життя?»
Думка примхливо металася від одного об’єкта до іншого, вона перескакувала від проблеми до проблеми, не могла зупинитися на вирішенні певного питання. І дуже швидко юнак збагнув, що не так просто мислити, що треба навчитися володіти думкою, як дитина навчається ходити або пташеня літати у небі. А для цього, може, треба віддати ціле життя. Адже мислення людини формується від дитинства усталеними ідеями, звичаями, традиціями, взірцями, і нова людина є не те, що вона вибирає, а те, що з неї сформувало оточення. І свідомість того, хто хоче розпочати новий шлях, теж користується попереднім, ветхим багажем знання та почуттів, — отже, той шукач неминуче заблукає, визначаючи напрям пошуку за минулими віхами. Як же бути? Де взяти нові ідеї? Те, що мовлять нові брати, — лише удар для пробудження. А прокинувшись, повинен знайти мандрівник інше взуття, інше вбрання, інше розуміння світу. Інакше, втративши старе, можна втонути в хаосі безликості.
Довго еллін лежав і сидів у печері, прислухаючись до багатозвуччя мислі в надрах своєї душі. І бачив, чув таку силу-силенну істот та явищ сам в собі, що починав жахатися — чи знайдуться в ньому можливості загнуздати і звести воєдино весь той безвидний та багатоликий потік ідей і образів!
Тіло втомлювалося, жадало руху. Хлопець виходив з печери і сідав на камені проти зоряного неба. І велична полум’яна ріка котила над ним вічні води далеких світів, і в її мовчанні вгадувалася небувала і проста таємниця буття. Але була вона холодна і байдужа до мізерного людського життя, і не міг збагнути Ісідор, як поєднати, як звести докупи, в благословенну спільноту такі віддалені частинки буття — людину і зоряні світильники невимірного неба? А без такого поєднання до чого зводилися всі міркування про спільноту і звільнення від земних кайданів?
Втомившись від дум, Ісідор заповз до печери й заснув. І побачив він у сні тепле, ласкаве море, блакитні стіни Александрії в імлі і ніжну, тремтливу постать Гіпатії — натхненної дівчинки, яка бігла, немов донька вітру, понад лінією прибою, перескакуючи через пінисті гриви хвиль. Вона сміялася щасливо й дзвінко, піднявши вгору прозорі руки-стеблини, і вимахувала ними, ніби неопереними крилами, а Ісідор біг за нею в таємній надії спіймати її за край блакитного хітончика, що вихрився за вітром. Спіймати і глянути в прекрасне дитяче обличчя, в очі, які віддзеркалювали море, і небо, і ще щось велике, чому не було назви в мові землі. Біг Ісідор невпинно і не міг догнати подруги, а море мінилося, грізнішало, і хвилі-гори вже заливали біло-жовті піски, і легка постать дівчинки піднімалася в небо, а він прагнув бути поряд з нею, і щось заважало йому одірватися від землі.
Сновидіння падали у безвість, як спадають восени з дерев жовтіючі листки, а Ісідор знову поринав у тривожне, примхливе життя, і бачив себе на бойовому коні серед воїв, і рубав мечем живі й трепетні тіла ворогів, і дивився в їхні криваві, сповнені жаху й ненависті очі.
З глибини невідомого простору йшли, сунули, мандрували у вічність юрби людей, героїв, шукачів. Невідомі лиця, небачені вбрання. Вони щось завойовували, когось убивали, щось будували. Над пустелями, над рівнинами й горами зводилися до неба горді будівлі, палаци, піраміди, статуї з сяючими вінцями на головах. І горіли жертовні вогнища перед величними ідолами, і вмирали люди в ім’я грізних богів, додаючи потоки даремної крові до бездонної багряної ріки, що оповила світ непрохідною перепоною.
І налітали полчища варварів, руйнували прегарні споруди, а на тому місці лишалися сиротами безмовні руїни, і піски засипали ті залишки — знаки людського генія і безглуздя…
Дух Ісідора виривався з важких кайданів лиховісних видінь і бачив себе знову у дитинстві, серед бур’янів Александрійської захисної стіни. Він блукав між руїнами, а здалека чувся лукавий і закличний голосок Гіпатії:
— Сі! Шукай мене!
— Де ти, Па?
— Знайди! Знайди!
— Твій голос лунає з усіх боків. То, певно, насміхається німфа Луна! Вийди, Па, я хочу побачити тебе!..
Ісідор прокидався, так і не побачивши коханої, і серце його билося гнівно й буряно, і він плакав у самотині печери, виливаючи жаль і безнадію перед німотним камінням.
Хвиля відчаю минала, і він заспокоював розтривожене серце. Що ж це? Країна снів, нікчемна мара має таку владу над людиною? Не можна допускати того! Як же сягнути істини, як же зруйнувати або подолати стіну Деміурга, коли він так легко збурює нашу сутність химерами втомленої свідомості?!
На світанні він вийшов з печери. Над темно-фіолетовими горами пломеніли пелюстки ніжного ранку. Ісідор вдихнув прохолодне повітря, постояв трохи, спостерігаючи мінливу гру небесних барв.
— Прекрасні лаштунки, — прошепотів він задумливо. — Прекрасна скена.[2] Чому ж такі страхітливі драми граються на ній?
Він пошукав у долині їстівних коренів, але не знайшов нічого. Напився води з малесенького джерела, замислився. Якщо починати, то одразу. Що найбільше прив’язує нас до життя? Тварин, людей, комах, все, що рухається, живе й множиться? Їжа, вічна потреба щось знищити, щоб продовжити своє буття, щоб утвердити свою тривалість якнайдовше. Чи не тут корінь протиріччя? Чи не це те прокляття, що лежить на творцеві світу? Збудувавши обмежений світ, він дав йому обмежені сили й можливості. Ось порочне коло існування. Озеро земного буття не бездонне, люди й звірі п’ють з нього, але щоб воно не вичерпалося,
