Лабіринт Мінотавра

Мирося лукаво глянула на радника.

— Хочу переконатися, чи придатні лицарі для царювання. Для того треба голову неабияку. От ми й побачимо, чого вона варта у ваших лицарів: носити шоломи чи, може, ще для чого?

— Хе-хе, — вдоволено посміхнувся Горевій, — мудра дитина у мене… Печеруне, хай так буде. Збирай людей, воїв, лицарів, хай весь Витич відає — царівна вибиратиме собі пару. Ой, пече! Та не забудь — на майдан знову викочуйте меди, паліть багаття, смажте ягниць і телят! Свято для всіх! Хай знають щедрість Горевія!..

Святковий гомін котився понад майданом, біля вогнищ дружинники й ремісники пригощалися з грубезних дубових бочок медами, наливаючи запашний напій у глибокі бронзові черпаки. А дівчата й жінки, діти та старі люди купчилися біля царської кам’яниці, позирали на ґанок, звідки мала вийти царівна. Всім було весело й цікаво: витицький люд знав, що Мирося вибиратиме собі дружину якось незвично, не так, як всі. Прийшов до городища і пастух Корінь, назирив поміж товпищем сина Зореслава, привітався з ним.

— Як тобі тут? — тривожно заглянув у очі синові. — Чому змарнів? Тільки одна ніч минула, а ти вже якийсь… не такий…

— Який же я?

— Сам не свій. А вчора ти славно гамселив ворогів. Якби не ти, непереливки було б цареві. Хвалю, синку, хвалю…

— Ой, татку! — похмуро одвітив син. — Мені тепер не до того!

— Бачу, бачу! Гадаєш, я не збагнув? Уже прикипів серцем до царівни? Все одразу на мою голову накотилося, всі лиха світові. Дурний ти, аж кручений. Лізеш сам у пащу гадючу, наче дурне жабеня. Колись сміятимешся над собою…

Хлопець одвернувся з досадою.

— Може, колись і сміятимуся… а нині плакати хочеться…

Його душу рвали на частки незримі шуліки. Не міг діждатися, коли з’явиться Мирося, щоб зазирнути їй в очі. Що ж сталося, що одразу після благословенної ночі вона вирішила одружитися? А як же їхнє кохання? Квітка серед чарівної галявини? Чи то приснилося? Привиділося у химерній мрії? А в житті — зась пастухові до серця царівни?..

Неподалік почулися ніжні перебори гусел, тихий голос Бояна заспівав прадавню думу. Корінь з сином пробилися до ґанку, зупинилися коло співця. А він, звівши незрячі очі вгору, перебирав чутливі струни і вплітав у тривожну мелодію дивні слова:

Гей, думо вірная, струни звучнії,
Проженіть мою тугу чорную…
Розкажіте мені та порайте мені,
Як у світі білому жити праведно?
Щастя де моє? Доля де моя?
Гей, правда де моя?
Засіваю ниву щирим зерном, гей,
А на ній восени кукіль родиться…
Гей, мурую хату для родини я —
А живу весь вік сиротиною…
Моя доленька, мов билиночка,
За вітрами покотилася…
Пісня вірная та й відказує:
— Засівай ниву вольною волею,
А муруй світлицю словом праведним,
Незрадливою яснодумою!
Вольною волею,
Словом праведним!
Яснодумою, гей, гей, гей!

— Не до вподоби тут пісні Боннові, — тихо мовив Корінь синові. — Глянь, Печерун вовком дивиться на співця, з’їв би його живцем.

Люди щиро вітали Бояна, над майданом котився схвальний гомін. Раптом з дверей вийшла Мирося, за нею. вибігла світлична дівка Зоруля, і одразу ж весела зграйка подружок царівни оточила її кільцем, накинувши на неї темну фату. Дівчата почали хороводити, заспівали:

Відлітає лебідонька із гнізда,
І сестричок і подружок покида
Дужі крила на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь
— Ой коли ж тебе, лебідонько, чекать?
Ой та де ж тебе, сестриченько, стрічать?
Чи у лузі на некошеній траві,
Чи в прозорій дивокола синяві?
— Гей, сестрички, як раненько навесні
Лебедині ви почуєте пісні.
Принесе мій милий з дальньої землі
Клич кохання на широкому крилі..
Згине милий — то не ждіть мене здаля,
Чужинецька похова мене земля…
Згину я — тоді в весняні дні
Не почуєте ви лебедя пісні!
Відлітає лебідонька в далину,
У країну чужинецьку та сумну…
Крила дужі на вітри її несуть,
Прокладають в дивоколі нову путь…

На ґанок вийшов, опираючись на плечі воїв, цар Горевій, махнув рукою, сів на високий дубовий стілець, оздоблений золотим та срібним узором.

— Поспівали, погомоніли — доста! Лицарі мої вірні, виходьте в коло! Люди витицькі, моя донька Миро-ся має вибрати нині мужа, а вам царевича! Воліє вона, щоб її обранець одгадав якісь там загадки… Хай буде на те воля Дажбога! Миросю, що ти там задумала, кажи мерщій.

Дівчата зняли з царівни серпанок, наділи на коси барвистий весняний вінок. Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді