Лабіринт Мінотавра

Гей, лиха година настала,
Бо утекла жінка, пропала!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене воля крилата!
Не згорить вона, не покине,
Гей, та моя воля орлина!
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом згадайте!

Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові.

— Пий, лицарю, радій з нами!

— Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він?

— Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж! Ми добряче погуляємо — і до діла! Розженемо воїв Горевієвих та й випустимо хлопця. А ти — глянь! — вже й сам вискочив! Ха-ха! То нам і легше від того. Станемо всю ніченьку кружляти меди, аж до раночку! Пий, Зореславе, пий!

Юнак ледве вирвався з дружніх рук хлопців, побіг до кручі, де на високому вилобні Дивич-гори звсігди збиралися хлопці й дівчата, щоб славити Яр-Дива, Срібен-Дива, Зоре-Дива або Великого Купалу. І нині там палали вогні, метушилися в димному мареві постаті веселих людей, верещали захоплені діти, стрибаючи через багаття. Палаючі колеса, розкидаючи іскри, котилися з круч у долину, залишаючи в повітрі запах ялівцю. На цуті юнак стрівся з Зорулею, дівчина тягла обіруч двох воїв, а вони щось несусвітне лепетали. Уздрівши хлопця, страшенно здивувалися, витріщившись на нього, як собака на їжака.

— Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син…

— Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля.

— Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене…

— А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас…

— Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля.

Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:

Діва на Купала
Зіллячко копала,
Вночі чарувала,
Богам дарувала:
Одному — Дажбогу,
Перуну — другому,
Третьому — Стрибогу,
Четвертому — юнакові молодому!
Діва на Купала
Віночок сплітала,
На воду пускала,
Просила, благала —
В Словути святого,
У неба ясного,
В потоку дзвінкого
А в четвертого — у вітру весняного..
Ой несіть віночок
На чистий струмочок
Там, де хвиля миє
Крутий бережечок
Як він ждати буде
Хай не бачать люди
Хай вінка коханий
Повік-віки весняного не забуде!
Візьмемось за руки,
Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!
Пісню заспіваймо,
Літо прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..

Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі.

— Хто це?

— Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину.

Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав:

— Слава Купалі, живий. Що ж сталося? Отямився Горевій? А ми вже метикували, як тебе витягти. Добре, що рук гидити не довелося. Дивися ж, синочку, тепер шануй волю. Дякуй Яр-Дивові, що перше сильце тріснуло. Наступне може бути з бронзи або заліза. Хто віда, чи вистачить сили розірвати його?

— Не відаю, батьку, чи вискочив я з сильця, — махнув рукою Зореслав. — Може, в гірше потрапив…

— Як то? — здивувався Корінь.

З-за багаття виступив Боян, в темних проваллях його невидющих очей тривожний запит. Полум’я скакало, тріскали жарини, над головами шумів стовічний дуб, а люди мовчали, здивовані несподіваним словом юнака.

— Що сталося, Зореславе? — зрештою запитав співець.