— То не моє бажання, — відповів яровит.
Зненацька погасло світло. Юнака огорнула кромішня пітьма. Жодного звуку. Глуха всеохопна тиша.
Страх народився у серці, торкнувся тями: що це діється, куди він потрапив? Яровит ступив крок уперед, простягнув руку туди, де щойно стояв провідник. Там нікого не було.
Серед мороку сяйнула фіолетова блискавиця, гримнув оглушливий грім. Зореслава осліпило. Там, де була постать Калі, замерехтіло багряне сяйво: то на чолі боввана загорілося око, примарним світлом освітлюючи підземелля. Юнакові здалося, що перед ним розчахнувся простір, а з тієї тріщини виросла могутня постать чоловіка: довге темне волосся вихрилося, ніби степовий смерч, очі мінилися веселкою кольорів, довгасте обличчя було вольове, владне й привабливе. Він схопив Зореслава за плечі, зазирнув у в очі, в найпотаємнішу глибінь душі. Яровит відчув, ніби розпечений шворінь пропік його єство, сколихнув тіло до глибини.
— Кого шукаєш? — загримів гучний голос.
— Рода й Ладу, наших пращурів, — прошепотів хлопець.
— Глянь на мене, — почулося у відповідь. — Ти знайшов те, що шукав. Я — зоряний син, вічно юний і невмирущий. Чого жадаєш?
— Живої води…
— А що віддаси за неї? — прогуркотів голос, і Зореславові здалося, що в ньому були кпини. — Адже немалого шукаєш. Чи відаєш, що задарма нічого не дістається?
— Що в мене є? Лише я сам…
— Є душа, серце, — заперечив голос, а палаючі очі впилися в сумління хлопця. — Чи віддаєш їх мені?
— Бери! — втомлено мовив Зореслав, а за мить після того відчув тривожну засторогу. Проте було пізно. Перед внутрішнім зором майнуло докірливе обличчя Бояна, темні провалля його сліпих очей, почувся застережливий голос: «Ми лише те, що не можна віддати…»
Десь почувся сміх. Чи йому здалося? Хвиля безвольності підхопила яровита, а над ним у якомусь чаклунському ритмі лунали зловісні слова, присипляючи тяму:
— Віднині твоє життя належить мені.
— Належить тобі, — слухняно повторив Зореслав.
— Ти підеш далі, щоб добути живу воду…
— Я дістану живу воду…
— Ти повернешся сюди, повернешся сюди, сюди, сюди, сюди…
— Я повернуся сюди, — згодився Зореслав.
— І забудеш, де ти був, що бачив.
— Забуду! — схлипнув від страшної напруги яровит. — Забуду…
— Ти належиш мені, мені, мені! — гриміло в підземеллі, і байдужі стіни поглинали луну, а зловісна Калі, танцюючи на грудях юного сплячого бога, посміхалася глумливо й загадково…
ВІДЬМА
Печерун вирішив довести свій задум до кінця. Темної ночі рушив він до Вовчої Долини. З собою нікого не брав, щоб навіть довірені дружинники не відали, куди він ходив.
Темні хмари закрили дивоколо. Дерева в долині гули вороже й грізно. Десь в гущавині вили вовки. Печерун, пересилюючи дрижаки, йшов поміж чагарями, ледве пересуваючи ноги. Інколи зупинявся, витираючи з чола рясний піт, і тоді в свідомості пробігала боягузлива думка: чи не вернутися? Цареві можна сказати, що відьма відмовилася. А потім… а що потім?
Знову схилятися перед нікчемним вередливим дідом. Знову каратися невтоленою жадобою влади. Царівну не схилиш до покори — це вже ясно. Ні, ні, треба пересилити себе. Хто прагне сягнути чогось великого, має йти на будь-що!
Так він пробирався далі й далі, намацуючи стежку між віковими деревами й бур’янами. Нарешті з- поміж непролазних тернів замиготів жовтий вогник, над головою у гіллі застогнав сич. Печерун постукав палицею в стовбур дуплистої верби, спаленої громом, що стояла біля стрімкої глинистої кручі. Почулося люте котяче шипіння, блиснули вогнисті очі. Радник сахнувся назад — ще, чого доброго, очі котище повидирає!
З глибини кручі пролунав замогильний голос:
— Хто там?
— Я, — одкашлявшись, промовив несміливо Печерун.
— Бачу. Коли є що сказати до пуття, зайди, — прогуло в горі.
Печерун, зігнувшись, розгорнув кущі, ступив у низеньке тісне житло. На нього дихнуло запахом рав і болота. В малесенькій печі між челюстями горів вогник, в горщику щось булькало, пирскало. Біля печі сиділа ветха баба в брудному рам’ї, закутана до самісіньких очей барвистою візантійською хусткою, з-під якої стирчав довжелезний гачкуватий ніс. Вона ворушила палицею дрова, не звертаючи уваги на гостя.
Печерун хотів розігнутися, але вперся тім’ям у стелю. Ступивши убік, зачепив кота. Шалений вереск підкинув його на місці, серце впало до п’ят, він хотів вилаятися, та вчасно прикусив язика. Відьма мовчки показала йому на обрубок пенька. Радник з полегшенням сів, пригладив бороду. Напруга минала, він з цікавістю оглянув душне й убоге житло. «Невже вона щось відає? Чому ж тоді живе в такій тісноті?» — подумалося Печерунові.
— То для тебе тіснота, — прошамкала відьма, блиснувши на нього більмастим оком, — а для мене — палац князівський. Не для людського ока мої хороми, Печеруне, і моя краса…
«Дивоглядна краса!» — ледь не засміявся радник, проте відьма так пропекла його поглядом, що він вирішив замкнути свої думки глибше, бо ж з усього видно, що читає проклятуща баба мислі, нікуди не дінешся. Треба йти навпростець, без жодної гри.
— Отепер добре мислиш, — кивнула відьма, знову ворушачи жар біля горщика. — Гомони ж, чого бажаєш?
— Цар тяжко хворий, — почав Печерун.
— Відаю…
— Хотів нареченого для доньки, щоб спадкоємця народила. Та норовиста дуже, не захотіла й мого сина…
— Чому б то? Еж боярська кров…
— Покохала пастуха, — злісно сказав Печерун. — Зореслава…
— Відаю, — оскальнулася відьма. — Кореня синок. Могутній юнак, є кого покохати…
— Вибити б з неї те кохання…
