залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється…
— Вода! Водяна пара! — хором закричали діти.
— Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити її!
— А блискавки? — запитала Соломія. — Чого це вони таке виробляли?
— Наука ще не знає того, — зітхнув учитель. — Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці.
— А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко.
— Тепер це вже метеорити. Будемо шукати, — ласкаво усміхнувся вчитель. — Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються…
Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили, — Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний.
От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза.
— Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово!
— Не поспішай, — пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія. — Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому!
Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися.
— От якби пощастило, — щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами. — Про нас би написали в журналах або в газеті…
— Головне — знайти, — сказав Славко.
— А слава? На весь світ? Хіба погано!
— Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини…
— Там страшно. Дуже густий ліс…
— А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко.
— Не насміхайся, — спалахнула дівчинка. — Не обов’язково ж славу у болоті шукати?!
— А може, це й не боліди, — озвався Прі.
— А що?
— Може, літаючі тарілки? Га?
— Ще краще, — зрадів Славко. — Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед!
Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів.
— Їсти хочеться! Аж у животі гуде!
— І я хочу, — зітхнула Ліна.
— Хай буде, — згодився Славко, розв’язуючи торбу. — Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань…
— А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото.
— Що брехня?
— А про боліди? Може, нічого не впало?
— Я сам бачив, — обурився Славко.
— Привиділося, — замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба. — М-м-м! Ну й смачно!
— Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися?
— А мені набридло, — сказала Ліна, смачно куснувши помідор. — Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!.. а хтось дурний шукає!
— То це я дурний? — скипів Славко. — Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас!
— Та я нічого, — хитренько всміхнувся Прі. — Я готовий шукати хоч до вечора…
— Тоді хай вертається Ліна, — сказав Славко. — Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От!
— Ні, я піду, — рішуче заявила Ліна. — Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички!
— Ось тут є криничка — вода, як лід.
Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби. Потім роздяглися і почали по купинах перебиратися на той бік болота. У воді, жваво метушилися золотаві карасики, блискали полірованими каштановими панцирами водяні жуки, ліниво в’юнилися товсті, ситі п’явки. Пухкі купини пружно хиталися під ногами, Ліна зірвалася з однієї, шубовснула в болото, заойкала, залементувала. Славко поміг їй вилізти на сухе, заспокоїв.
— Тут же неглибоко. Не бійся!
— Еге, а ти забув, як ми ледве не втонули минулого літа?
— Добре неглибоко, — озвався Прі з сусідньої купини. — А колгоспна корова недавно втонула десь тут, затягла її трясовина…
— Дурна я, дурна! Нащо згодилася йти, краще було б покупатися на Річищі…
— Та тут вже недалеко, Ліночко! А назад — обійдемо болото. Хоч довше — зате по сухому…
Нарешті вони подолали болото, вийшли до Карані. На них налетіла хмара великих жовтих комарів. Онопрій почав підскакувати, скрикувати.
— До лісу, в кущі! — гукнув Славко. — Там вони не кусатимуть! Продеремося крізь хащі — комарі відстануть!
Старезний ліс зустрів шукачів прохолодою, настороженим спокоєм. Густе павутиння липло до обличчя, тернові та глодові кущі чіплялися за вбрання. Стало темно, непривітно. Зате комарі одстали і вже не переслідували.
— Що ми тут знайдемо? — жалілася Ліна. — Ліс, як стіна. Я тут ще ніколи не була…
— Якщо впав метеорит, то мусить бути яма… або місцина попалена, — пояснив Славко. — Мені здається, що це десь упало в Чортовій Долині. Так і баба Оришка казала!
— В Чортову Долину навіть дорослі не зважуються ходити, — зауважив Прі.
— Чому? — здивувався Славко.
— Кажуть, там нечиста сила водиться…
— А ти віриш у нечисту силу? — іронічно запитав Славко.
— Не вірю. А люди кажуть. Гадюк велетенських там бачили… і волохатих людей…
— Брехня. Мене туди дід Левко водив. Двічі. Гадюка й мала з переляку здається великою, а волохатих людей на пляжі під Києвом повно. Є такі, що й не одрізниш — чи то горила, чи людина. Може, якийсь дачник гриби збирав, вони люблять у шортах ходити. От моя баба сю ніч розповідала цікаву історію…
— Про що?
— Про Чортову Долину. Тоді вона ще була дівчинкою, а долина називалася Вовчою…
— Розкажи…
Шукачі зупинилися під віттям ліщини, сіли спочити, і Славко розповів товаришам бувальщину, почуту вночі від баби Оришки. Коли він закінчив оповідь, Ліна занепокоєно озирнулася, зіщулилася.
— Нащо ти розказав? Тепер мені лячно…
— Мені соромно за тебе, — розсердився Славко.
