Немає могутнішої сили, ніж казкова воля істоти. Ви бачили тієї ночі падіння двох таких згустків енергії — грозових куль. То прибули ми. А потім набули форми людей, щоб діяти на Землі…
— Ловко, — засміявся астроном. — Начитана дівчина, нічого не скажеш. Мабуть, простудіювала всю фантастику, «Еврику» читаєш — є таке видання популярне, плюс безліч казок! Гм! А де ж ваша — з дозволу сказати — планета? Як ви зволите називати її? Точніше, як вона називається у нас, на Землі? Марс, Венера чи, може, Юпітер? Чи, може, ви з Меркурія? Ха-ха! Так там свинець розтоплюється… Чи, можливо, з Урана? Тоді я не заздрю вашим жителям — там суцільна крига, холодище!
— Ми не з цієї системи, — сказала дівчинка. — Точніше, з цієї, але з такої частини, яку ви ще не знаєте. Мені тяжко говорити. Пробачте. У нас єднання з іншими істотами — радість. А у вашому серці я читаю збентеження, іронію, страх. Чому? Ви — гарна людина. Прийміть мої слова просто, щиро. Тоді все буде добре. Інакше ми не зрозуміємо одне одного.
— Чудово, чудово, — стримуючись, сказав Максим Іванович, силоміць усміхнувся. — Ти слушно мовила. Я погарячкував. Слухаю тебе. Як же це воно — поясни. З цієї системи, не з цієї системи. Що за шарада?
— Земна наука не знає про нашу планету. Ваші телескопи неспроможні її побачити…
— Угу. Вона так далеко? В іншій галактиці?
— І далеко, і близько. Залежно від того, хто який шлях обирає…
— Так, так. І який же це шлях?
— Шлях казки. Шлях небувалого. Бо й планета наша зветься Краєм Казки. Я вже розповіла про це Славкові…
— О, це інша справа, — повеселів Максим Іванович. — Це — ближче до істини. Казка. В це я повірю. Ти живеш у казці…
— Правда, — полегшено зітхнула дівчина. — Нарешті ви збагнули…
— Та я давно збагнув, — іронічно мовив учитель, погладжуючи долонею трубу телескопа. — Тільки до чого тут, Славку, я? Може, вам краще звернутися до фольклористів? Або навіть до лікаря…
— Чому до лікаря? — жалібно запитав хлопець. — Максиме Йвановичу, невже ви…
— Славку, зажди, — перебила його Катя. — Я не можу виправдатися. Я не вмію цього робити. Коли я мовила слово «казка», то це не означало — вигадка. Я не сиджу у лісі, не мрію про далекі світи, як ви подумали. Я справді народилася і жила в Краю Казки, на Планеті Квітів…
— Красно говориш, — сказав учитель. — З тебе вийшов би чудовий казкар. Пробач, дівчинко, але я реаліст. Я хочу фактів…
— Хіба казка потребує доказів? — здивувалася Катя. — Або її приймають, або не приймають. Доказана казка — вже не казка.
— Що ж казка? — скептично усміхнувся астроном. — Казка — марево. Казка може обманути, якщо вона не стане фактом.
— У нас — на Планеті Квітів — нема обману, — палко заперечила Катя. — І тому нема потреби доводити щось. Так або ні. Є або нема. А у вас так багато слів, щоб довести інше слово…
— Катю, — озвався Славко, торкаючись ліктя дівчинки. — Покажи Максиму Йвановичу що-небудь… ти ж умієш…
— Що вона вміє? — зацікавився учитель.
— Що завгодно. її бабуся одправила мене з Чортової Долини аж до села. За одну мить. Правду кажу…
— Галюцинації, — сказав астроном.
— Катю, ну покажи…
— Це не поможе, Славку, — слабо заперечила дівчина. — Ну, що я покажу?
— Ну хоч би те, що бабуся мені показала… Кошелик з свіжими ягодами… Адже тепер ягід в лісі нема?
— Які дрібниці, — зітхнула Катя. Вона простягла руку перед собою, провела в повітрі. — Маєте свіжі ягоди…
Перед учителем ліг на підлогу невеликий кошелик, в приміщенні поплив неповторний запах суниць. Учитель схилився, недовірливо підняв кошелик, нюхнув ягоди, глянув на Катю.
— Як це ти зробила? Де взяла ягоди?
— Просто захотіла. Як у казці. Я ж з Планети Квітів. Ви можете творити металеві речі, а ми можемо створити все, що пов’язане з рослинами, квітами. Я ж вам казала вже — ви не вірите. У нас нічого не треба пояснювати. Казка діється без пояснення.
— Феноменально, — сказав приголомшений учитель. — Ти прекрасний ілюзіоніст. Це тебе бабуся навчила?
— Я втомилася, — прошепотіла Катя. — Я більше не можу так розмовляти…
— Добре, добре, — м’яко сказав астроном. — Не буду більше глузувати. Яка ж мета у тебе… у вас? Як з’єднатися з вашим світом? Чи наші вчені змогли б туди полетіти? Ви б цього хотіли?
— О! — вигукнула Катя. — Це і є наша мета, наше бажання…
— Тоді відкрий нам секрет польоту до вашої планети, — енергійно сказав учитель. — І всі сумніви щезнуть. Дай формули, дай ідеї та креслення, а не легенди… і ми збудуємо апарат. Тільки скажи ясніше — що, де, як?
— Я вже сказала: — формули не допоможуть.
— А що допоможе?
— Любов до неймовірного. Полюбіть наш світ — Край Казки.
— Полюбити, не бачивши?
— Лише так, — ствердно кивнула Катя. — Бо коли ми любимо те, що перед очима, — це вже ніби плата за почуття. Справжня любов — у мрії, ще перед баченням…
— Приємно тебе слухати, — задумливо сказав учитель. — Проте… я розгублений. Що ж діяти? Ми на Землі. Доказів у тебе нема. Твої феномени — мара. У нас Кіо ще й не такі штуки виробляє. Фокуси. Ну скажи, чого б ти хотіла від мене? Або твоя бабуся?
— Ми гадали, що ви палко повірите, — сумно відповіла Катя. — А ви переконали б учених. Щоб збудити в них любов до світу казки. Любов і повне довір’я…
— Гм. Любов. Довір’я. Це все — в сфері фольклору, а не точної науки. Я сам не переконаний. Як я можу переконати інших? Люблю небо, мрії про інші світи, але то інше. Те я бачу в космосі, заглядаючи в оцю трубу, показую іншим. Наука — річ дуже конкретна. А все твоє мислення — рожева мла, туман… Якщо в твоїх словах є бодай частка правди…
— Ви все ще не вірите?
— Може, вірю… може, ні… щось в мені похитнулося… але це не має значення. Послухай, Катю, поговори з твоєю бабусею чи хто вона тобі… Потрібні докази! Треба зважити на психіку земних людей. Щоб знайти контакт з ученими, необхідні якісь місточки. Подумаєте? Ну, ідіть, ідіть. Я побуду на самоті. У мене в голові все перекрутилося. Вінегрет…
Катя з Славком вийшли з обсерваторії. Максим Іванович дивився їм вслід, очі його збуджено блищали. Він щось крикнув. Катя зупинилася.
— Що ви сказали?
— Я кажу, що мені жаль…
— Чого?
— Що я не Славко. Що мені не тринадцять літ…
— Казка повертає юність, — тихо мовила Катя.
Максим Іванович гірко глянув на свою милицю і зачинив двері. Дівчина зітхнула, взяла Славка за руку.
— Гарна людина. Щира. Тільки сумніви клубляться в душі. Вони не дозволяють щиро вірити в казку.
— Катю, що ж діяти далі?
— Ходімо до нас.
— Тепер?
— Так. Я обіцяла тобі прочинити двері до казки. Я дотримаю слова…
