промовив словами Єзекіїля:
— Пророки твої, Ізраїль, мов лисиці в розвалищах. Вони незрячі і прорікають лжу, мовлячи «Господь сказав», а Господь не посилав їх… Хай підніметься рука моя проти тих незрячих пророків, які прорікають лжу…
Пополудні, коли спека трохи спала, з усіх помешкань стали стікатися до берега люди. Виноградарі забули про свої виноградники, кушніри покинули свої замочені шкіри, рибалки не лагодили сіті до вечірнього лову — тупцювали на березі, перемовлялися, визирали — чи не з’явиться у морі човен.
Він з’явився, коли за далекими Кармельськими горами сонце стало занурюватись у зелені води великого моря.
Весла, вириваючись з води, тривожно відсвічували у присмерку. З кожним помахом барка наближалася до берега. Напружене мовчання порушив Іоанн, молодший із синів Зеведеєвих, яких за надмірну екзальтованість і шумливість Син Людський назвав недавно «сини громові».
— Усеньке місто висипало! — вигукнув Іоанн радісно.
Статечний Симон, який тішився і засмучувався тільки по думки, кинув:
— Не до вподоби мені.
— Не подобається, що зустрічають учителя? — обурився Іоанн.
— Надто дружно стрічають.
Юрба на березі насторожено застигла — жодного змаху руки, ніхто не кидається до води, щоб першому зустріти нового пророка, — збилися вкупу. І Симона підтримали:
— Віфсаїда не любить гостей.
— Тут нікому не ймуть віри.
— Навіть одне одному лише у свята.
— Харцизяцьке місто.
І юний Іоанн, «син громовий», розгублено промовчав.
— Учителю наш, — сказав Симон, — схоже, що лихе там замислили.
Учитель з Назарета, який сидів на кормі, обернувся з блукаючою усмішкою. Він не боявся юрби, він вірив у свою владу над нею.
— Берег близько, — відповів він. — Висадіть мене і вертайте, коли боїтесь.
— Я залишуся з тобою, вчителю! — скрикнув Іоанн.
Симон невдоволено помовчав і стримано заперечив:
— Куди нам вертатися? Глаголи життя вічного у тебе.
Під кормою барки заскрипіла галька.
Від юрби відокремилося десятків зо два чоловіків. Попереду, прямий, як струна, у рам’ї, як Аарон в червоних ризах, виступав Садок. Він підійшов до самої води.
— Той, хто називає себе Сином Людським, нехай вийде на берег. Решта залишаться в човні.
За спиною у висхлого Садока стояли високі похмурі віфсаїдці, а далі — зімкнена юрба…
— Нас дуже мало, вчителю, — стиха зронив Сим он.
— Хто може спасти того, хто прийшов спасати інших? — заперечив Син Людський, вибираючись з барки.
Симон поспіхом скочив у воду, взяв учителя на руки, переніс на берег. За ним перемахнув за борт Іоанн.
— Ти чув, Симоне, сину Іона!.. Ти знаєш, що Садок з Віфсаїди не любить повторювати двічі!
— Хіба я один можу завадити вам? — спитав Симон.
— Ти нам просто не потрібний, як і той безбородий, який поспішив слідом за тобою.
Учитель кивнув Симону на човна:
— Вертайтесь… Їм легше мати справу з одним.
— Кожен може взяти камінь, учителю.
— Для цього ще треба нагнутись. Вертайтеся в човен обидва!
І Симон скорився, підштовхнув Іоанна до барки, а відтак і сам переліз через борт.
— Краще буде, коли ви відпливете подалі. А ще краще, якщо повернетесь назад, — порадив Садок.
Але барка не рушила з місця.
Садок торкнув пророка за рукав, і вони попрямували до юрби, обидва приземкуваті, неквапливі, однаково сповнені гідності. За ними, з хрускотом давлячи гальку, крокували супроводжуючі.
Юрба при наближенні заворушилася, розступилася і знову зімкнулась, сховавши учителя від учнів.
Щільна тужава порожнеча, її стискає тісне коло облич, безбородих і бородатих, чоловічих і жіночих, по-старечому немічних і налитих похмурою силою, об’єднаних вовкуватою сторожкістю. Чи багато тут щасливих? Чи є хоча б один у цьому злитому колі? У кожного, напевно, своя біда, свої прикрощі, великі чи малі. Біди різні, а страждання однакові, одні й ті ж надії — про щастя, про справедливість. Він насмілився прийти до них, покликати у вимріяне царство, де нема нещасних, нема ні кривдників, ні скривджених, та ось обложений з усіх боків, мов хижий звір. І Садок у цьому колі разом з ним — юрба надала йому право судити. Садок розуміє — коли не зробить цього, не зуміє, над ним самим влаштують судилище.
Юрбу і, схоже, самого Садока дивує спокій гостя — стоїть у порожнечі, маленький, недоладний, у важко обвислій одежі, беззахисно жалюгідний, та очей не ховає, зацьковано не озирається і не храбрує задирливо. Простодушний, аж острах проймає, аж ніяково.
— Ти називаєш себе Скном Людським? — Слова Садока, мов залізні, скрегочуть одне об одне.
— А чиїм сином я можу бути? Чи ти сам не з роду людського? Чи я не схожий на тебе? — Він відповідав не напружуючись, але розбірливо, і всі чули його.
— А правда, що ти казав — посланий Богом?
— Правда.
— І після цього вважаєш, що я схожий на тебе? Хто з нас посміє сказати людям: мене послав Бог?.. Таким був тільки Мойсей.
— Ти помиляєшся. Кожен з нас посланий на землю Богом.
Юрба заворожено завмерла, а Садок збентежено промовчав. Але він нітрохи не розгубився, він ще тільки прощупував прибульця, не завдавав удару. Тепер наспів час…
— Чи називав ти себе володарем суботи? — спитав він.
Відповідь одразу, без заминки, без роздумувань:
— Називав.
Гнівний видих юрби, за ним — погрозливий гул. Садок підняв руку, темну, зі скарлюченими пальцями, мов пташина лапа.
— Хіба ти дав нам суботу, що маєш себе за її володаря?
— Мені і вам дав її Бог.
— Ти привласнив собі Богове. Остерігайся, перехожий!
— Смерть йому! — заверещав хтось у юрбі.
Найнетерпеливіший, найшаленіший сповістив про себе.
Але пташина лапа Садока владно змусила замовкнути.
— Як я міг привласнити те, що мені належить? — знову негучний, розбірливий голос гостя. — Якщо Бог дав нам суботу, то вона вже наша. Субота для людини, і ми її володарі.
Верещання не повторилося, юрба мовчала, сотні людей занепокоєно розглядали сміливця. І голос Садока шугонув над німуючою юрбою:
— Отже, будь-хто може порядкувати суботою, як йому заманеться?!
Кажани проносилися над юрбою, безгучні й безплотні у застійному повітрі, мов клапті наростаючої чорної бурі серед завмерлої природи. У насиченій очікуванням тиші спокійні й прикро буденні слова:
— Якщо ти даси мені динарій, то хто розпоряджатиметься ним — ти чи я?
— Субота не динарій, перехожий!
— Як і ти не Бог. Але навіть ти не будеш настільки дріб’язковий, щоб дати і не дозволити
