І Бенедикт, разом з усіма, теж захвилювався-заметушився, – аж йому застукало у скронях і перед очима темні плями заколивалися: Нікіта Іванич! Де Нікіта Іванич! Бо осьо ж, зараз, така подія, така ж оказія, Господи! Та може Федір Кузьмич, слава йому, раз на сто років людям показуються! Раз на сто років із терему вийшли, зі світлого, крутоверхого, з-під різьблених курдалясин, попід дахом понадрючених, з-під маківок багряних, молодою ржавлею пофарбованих, боботюколками понатиканих, кукумаколками розцяцькованих! Госссподи!.. Госссп...! Радість же яка, страшне, яка радість!.. Та я...! та куди ж мені...! та божжж…!.. та де ж той Нікіта Іванич, хай йому чорт!.. Не розуміє, чи шо?!
Гінці тим часом зіскочили з саней, і давай розстелять, шо з собою понавозили: доріжки камчасті, візерунчасті, ткані по всій Хаті розкотили; і на ґанку доріжка, і під ґанком доріжка; миттю сніг навколо Хати утоптали і ведмежі шкури отако, півколом, виклали; красота! – вмерти й не жить. Васько Вухатий припав всіма вухами до землі, прислухається: їдуть, не їдуть; а ось уже й кричить: «Чую! Їдуть!» – і одразу вдалечині наче біла хмара затремтіла: сніжна курява. Здійнялася хмара, насунулась, і народ замалим не вмер, та не треба було: бо то тільки малі мурзи виявились, для більшої солідності проїхали: шоб, мовляв, аж наперед трусилися.
Оце ж вони проїхали, тільки людей даремно налякали, а потім, як проминуло скількись там часу, – о, чув! – наче дзвіночки кам’яні забрязкотіли. І пташки схарапудились, і помертвіло кругом, і ось уже хмара сніжна суне, а в ній вихорі гуляють. Тут усі, хто був, хто біля ґанку стояв, – Істопники недбалі, писці, – Оленька промайнула, – кухарі зі Столової Хати, так просто перехожі, – всі, хто набіг за витрішками, – всі, як оце стояв, простяглися ниць, і Бенедикт разом з усіма, тож як там під’їхали, як із саней виходили, шо там діялось, які-такі церемонії, чи там метушня, абошо, – нічого він не бачив і не чув, тільки у вухах постукувало та серце калатало: тук-тук! тук-тук! Схаменувся лишень тоді, як його копняками з кучугури підняли та до хати погнали – благоговіти. А там! – наче й тепліше стало: красота, кругом доріжечки позастелені, і на тубаретах доріжки, і на лавах доріжки, віконця мереживами серпанковими позавішувані, все сміття у кутки позаметене та берестою прикрите, його й не видно, хіба шо повонює; а свічок – страшне скільки, тільки жодна не горить. Вогню ж нема. І Нікіти Іванича нема. Потім хтось Бенедикта у спину ткнув: сідай, голубчику, Федіру Кузьмичу не ндравиться, як хтось стовбичить. Бенедикт сів, заціпенів і дивиться.
І всі також заціпеніли, і тихо, аж мертво стало. І з-за дверей крочки такі дріботливі: тук-тук-тук, – і в хатні сутінки, на багряну постілку заходить сам Федір Кузьмич, слава йому.
– А от і я, голубчики, – промовляє.
І од страху та радості в голові у Бенедикта наче жар розгорівся, а в грудях наче якийсь простір розширився, а серед того простору наче кулак зціпився, підперло і нема чим дихать. І дивиться Бенедикт наче крізь туман, і тільки й дивується: ти ба, а Федір же Кузьмич не вищий за Котю, ледве-ледве Бенедиктові по коліна. Тільки в Коті руці масєнькі, пальчики рожеві, а у Федіра Кузьмича ручищи наче заслінки у печі, і ворушаться, без кінця ворушаться.
– Нє ждалі? – промовляє Федір Кузьмич, засміявшись. – То я таку картину хочу намалювать: «Нє ждалі», еге. Всім, мабуть, сподобається. Там, ета, один заходить, а другі, значить, здивувалися, аж попідхоплювалися. То будем розмовлять, чи шо. Як живете, шо поробляєте?
– Переписуємо, Федоре Кузьмичу! – загомоніли голубчики, а Федір Кузьмич засміявся, і багато які теж засміялися, наче їм од серця одлягло: ти ба, який Федір Кузьмич, слава йому, простецький виявився; то може, нема чого й боятися, хіба шо як у нього руки сіпаються.
– Ану, я теж присяду, – знов засміявся Федір Кузьмич. – Охота ближче до народу, еге.
Головою покрутив, всіх роздивився, та й стриб Оленьці на коліна. А вона його упоперек живота схопила, прям як Котю, і держить. І не боїться.
– Держи добре, бо впаду, еге, – каже Федір Кузьмич. – Під пахви держи, обома руками. Тільки не лоскочи, еге.
– Раді зустрітись, Федір Кузьмич! Довгої жизні! – заговорили голубчики. – Сподобились! Спасіба вам!
– Спасіба вам за ваше іскуство! – вигукнув Васько Вухатий.
– Спасіба за те, шо ви є! Спасіба! – то жінки.
– Я завжди був радий встрєчам з еньтєлігєньцієй, еге, – Федір Кузьмич голову вивернув і знизу Оленьці у личко подивився. – Особливо коли мене тут такі красотулечки під паховки держать. Вєрна? Тільки не лоскочи.
– Вєрна, Федір Кузьмич, – озвались голубчики.
– Оце думаю картин багацько понамалювать, – сказав Федір Кузьмич. – Якшо, канєшно, ржавлі настачу, еге.
Тут уже геть усі розвеселилися: вже чого-чого, а ржавлі кругом хватає.
– Та збудую хату, велику-превелику, картини понамалюю та на стіни цвяшками поприбиваю, – ділився Федір Кузьмич. – І на свою честь назву: Каблуковська, мовляв, галерея. Як хто не знає: Каблуков моє фаміліє.
Так усі й заржали: та хто ж цього не знає.
– Вапроси будуть? Мо’, шось непонятне казав, то спитайте. За це ж гроші не беруть, вєрна?
– Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! – закричали голубчики. – Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!
– А картини – це шо? – Оленька озвалася.
Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.
– А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, – страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… «Завт-рак а-ріс-та-кра- та», отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав «Дєман». Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. – І рукою махнув: – Подать її сюди.
Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, – а там сувія обрізок, чи шо, – береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо
