– За шо ж палять? – питали у натовпі.
– З русалкою жив.
Тесть дав рукою одмашку, навів очима промені та натужився.
– Тату, тату, обережненько, надірветеся, – захвилювалася Оленька.
Тесть скосив очі, звів промені в одну точку, на ржавлю, напружив шию. Трохи задимілося, повалив білий ядучий дим, але без вогню: відсирілі після дощу дрова не займалися.
– Більзінчіку, – загомоніли у натовпі, – більзінчіку нада...
Бенедикт саме витирав очі кулаком і аж сіпнувся, наче до його озвалися.
– Так уже ж все одно, Нікіто Іваничу... Чи то, всьо равно...
Терентій Петрович викотив діжечку з більзіном.
Натовп подався наперед, загомонів, наступав на ноги, штовхав у спину. Бенедикт, витягнувши шию, дивився, як Міністр одколупував ломиком розбухлу кришку. На дрова води наллє, – здогадався Бенедикт. Тільки як це? Як це вода з вогнем зійдеться? Життя прожив, – а так і не зрозумів. І ще багато чого не зрозумів. Було шось важливе, а...
– Ой, Нікіто Іваничу! – схаменувся Бенедикт. – Зовсім забувся! Отак би й прозівав! Га?! От голова дірява! А де ж тую книгу шукать?
– Оту! Де все сказано!
– А-ат вінта-а-а! – знову закричав тесть.
– Оту книгу, шо ви казали! Де заховали? Та шо вже там, признавайтеся! Оту, де сказано, як жить!
Райдужна вода плеснула, обілляла хмиз, потекла. Завоняло. Народ кинувся врозтіч, розмазуючи більзін личаками. Натовп голубчиків підхопив Бенедикта, який був опирався, поніс од пушкіна в провулок.
– Нікіто Іва-а-аничу! Діду-усю! Книга де-е-е? Швиденько кажі-і-іть!
Вивертаючи шию, Бенедикт побачив, як Нікіта Іванич набирає в груди повітря, як роззявляє рота; бачив, як одскочив од стовпа Терентій Петрович, але пізно: ху-у-у-у-ух! – і хвиля вогню, шо аж клубочився, наче Окаян-дерево збісилось навесні, накрив і пушкіна, і натовп, і віз з Оленькою, і дмухнув жаром Бенедиктові в обличчя, і простяг червоне крило над народом, наче птаха помсти, упириця, гарпія, а народ охнув і побіг.
Г-гах-х-х-х!.. т-та-да-х-х-х-х!.. – гахнуло за спиною, і, обертаючись на бігу, Бенедикт побачив, як хвиля стає дибки, як набігає вздовж вулиці, висаджуючи запасні діжки з більзіном, одним ковтком проковтуючи хати, червоною дугою перекидаючись од садиби до садиби, злизуючи тини-частоколи, – туди, туди, наче по нитці, – до Червоного Терему.
Тоді він упав у канаву, в траву, прикрив лице шапкою, і більше не дивився.
Як уже смеркалося, Бенедикт одвів шапку од лиця, озирнувся порожніми очима: рівнина ще прогоряла та курилася сизим димом, але вогонь уже наситився і ліг. Подекуди стирчав закіптюжений кістяк хати, подекуди ціла вулиця стояла, неспалена, посередь жовтої, покрученої вогнем трави, але там, удалині, де завжди височіли та звідусіль виднілися червоні маківки з різьбленими кукумаколками, візерунковими боботюкалками, – там нічого не виднілося, не височіло.
Над жовтим, погорілим пустищем чорною ґуґлею височіло та димілося те, шо колись було пушкіним. Дубельт – дерево крепке, ми у столярному ділі розуміємося. Бенедикт доволікся до останків поета і подивився знизу в обвуглені, розмиті вогнем колишні риси. Бакенбарди й личко спеклися в одного коржа. На згині ліктя лежала купка білого попелу з перебігаючими вогниками, а всі шість пальчиків одвалилися.
Біля підніжжя скорчився обвуглений трупик. Бенедикт подивився, легенько пнув носаком, – Терентій. Точно він – зуби його.
Повівало смаленим. Життя було скінчене. За спиною ідола хтось сплюнув і поворушився.
Чорний, наче пушкін, – тільки білки очей почервонілі од диму, – безволосий та безбородий, крекчучи та ще димлячись, Нікіта Іванич сперся на заціпенілу Бенедиктову руку і зліз із прогоряючого, крихкого помосту. Сплюнув вуглинки.
