— Ходімо. — Вона сказала це з рішучістю раптового й надзвичайного хвилювання, викликаного переляком.
У дверях з’явилися обличчя цікавих мешканців. Буденність повертала втрачену владу; я пройшов до кімнати та сів на ліжко. Я сидів, не рухаючись. Ліза взяла з моєї голови кашкета і покрутила його в руках.
— Слухай, що сталося? — сказала вона глухо, переляк її розростався. — Волосся на голові присохло. Тобі боляче? Об що ти вдарився?
— Лізо, скажи мені, — заговорив я, взявши її за руку, — і не лякайся питань: коли я вийшов з дому?
Вона сполотніла, але негайно підкорилася таємничій внутрішній передачі мого стану. Її голос був неприродньо дзвінкий; не відриваючись, дивилася вона мені в очі. Слова її були покірні й швидкі.
— Ну може, півгодини тому.
— Я сказав що-небудь, ідучи?
— Я не пам’ятаю. Ти трохи грюкнув дверима, і я чула, як ти, ідучи, насвистуєш «Фанданґо».
Пам’ять зробила оберт, і я згадав, що пішов на пошту одіслати рекомендованого листа.
— Який зараз рік?
— Двадцять третій, — сказала вона, заплакавши, але не втираючи сліз та, ймовірно, не помічаючи, що плаче. Незвичайною була напруженість її погляду.
— Місяць?
— Травень.
— Число?
— 23-е травня 1923 року. Я сходжу до аптеки.
Вона підвелася та поспіхом наділа капелюшка. Потім взяла зі стола дрібні гроші. Я не заважав. По- особливому глянувши на мене, дружина вийшла, і я почув її швидкі кроки до вихідних дверей.
Поки її не було, я відновив минуле, не дивуючись йому, бо це було моє минуле, і я чудово бачив всі його дрібні частки, що складали цю хвилину. Однак переді мною постало завдання додати до минулого деяку паралель. Фізична суть паралелі являла собою жовту шкіряну торбинку, що важила в моїй руці ті самі два фунти, як і деякий час тому. Потім я оглянув кімнату з повним зв’язком між окремими моментами двох минулих років, та історією кожної речі, що вплітає свою петлю в мереживо буття. І я стомився, бо знову пережив прожите, наче його ще не було.
— Сашку! — Ліза стояла переді мною, простягаючи пляшечку. — Ось краплі, прийми двадцять п’ять крапель. Прийми…
Але треба було, нарешті, дати хід і вихід усьому. Я посадив її поруч із собою, сказавши:
— Слухай і думай. Я вийшов сьогодні вранці не з цієї кімнати. Я вийшов з отої кімнати, де жив до зустрічі з тобою в січні 1921 року.
Сказавши так, я взяв жовту торбинку і висипав дружині на коліна сяючі піастри.
Зобразити нашу розмову та наше хвилювання після такого доказу істини може лишень повторення цієї розмови за тих самих умов. Ми сідали, підводилися, знову сідали й перебивали один одного, доки я не розповів, що сталося зі мною від початку до кінця. Дружина кілька разів скрикувала:
— Ти мариш! Ти лякаєш мене! І ти хочеш, щоб я повірила?
Тоді я показував на золоті монети.
— Так, правда, — казала вона, збентежена безвихідним станом розуму настільки, що могла лишень мовити: — Ох! Якщо я нічого не зрозумію, я помру!
Нарешті вона стала запитувати та перепитувати, в глибокій знесиленості, майже механічно, то сміючись, то падаючи головою на руки та обливаючись слізьми. Я був спокійніший.
Мій спокій поступово передався їй. Вже стало темніти, коли вона підняла голову, з засмученим і поважним обличчям, осяяним посмішкою.
— Авжеж, я просто дурепа! — сказала вона, уривчасто зітхаючи та поправляючи волосся, — ознака того, що щиросерда буря вщухла. — Дуже навіть зрозуміло! Все перевернулося, а у перевенутому виявилося на своєму місці!
Я тільки подивувався жіночій здібності визначати стан речей двома словами та мусив погодитися, що точність її визначення не залишає бажати нічого кращого.
Після цього вона знову заплакала, і я запитав — чому?
— Але ж тебе не було два роки! — промовила вона з жахом, сердито вертячи ґудзика мого жилета.
— Ти сама знаєш, що мене не було вдома тридцять хвилин.
— Та все ж таки…
Із цим я погодився, і, поговоривши ще трохи, Ліза, наче вбита, заснула найміцнішим сном. Я вийшов швидко й тихо, — пориваючись по слідах життя чи видіння? На це, обмацуючи в жилетній кишені золоті кружки, я не міг і не можу дати позитивної відповіді.
Я дістався до «Мадриду» майже бігцем. По напівпорожньому залі походжав Терпугов; побачивши мене, він кинувся до мене, потискуючи мені руку з жвавістю хазяйської та сердечної зустрічі.
— Ось і ви, — сказав він. — Присядьте, зараз подадуть. Ваню! Їхнього ляща! Мабуть, запитай у Нефедіна, чи вже готовий?
Ми присіли, стали балакати про різні речі, і я зробив вигляд, що нема чого пояснювати. Все було просто, наче звичайного собі дня. Офіціант приніс страву, відкоркував пляшку мадери. На тарілці шкварчав підсмажений лящ, і я переконався, що це та сама рибина, яку я дав Терпугову, бо запам’ятав зламану впоперек жабру.
— Отже, — сказав я, не стерпівши, — ви, Терпугов, дотримуєтеся свого слова, якого дали мені два роки тому!
Він хитро подивився на мене.
— Хе-хе! — сказав колишній кухар. — Що згадали! Ми з вами вчора зустрілися, і ляща ви несли з базару, а я був випивши та причепився до вас, ну, скажу відверто, аби вас сюди затягти!
Він був правий. Я це згадав тепер, із прикрою невразливістю факту. Але я теж був правий, і про правоту свою, нахилившись Терпугову до вуха, прошепотів:
— Хе-хе! — сказав він, наливаючи до склянки мадеру, — шуткувати зволите!
Був вечір. Мрячив дощ.
