пишу для тебе, читачу, свої спогади. І що цікаво: таких життєвих варіантів було досить багато, з них складалися цілі сюжети, незалежні біографії, проте всюди я відчував себе суверенною істотою з постійними зв’язками, певною метою, почуттями та роздумами, які в окремих випадках мали цілком інший зміст, ніж в цьому вияві, де ми з вами перебуваємо тепер. У цих видіннях присутні інколи казкові, інколи легендарні, а інколи навіть історичні постаті, проте вони відмінні від прообразів, залишених сучасниками. Я відчуваю, що всі ті марення чи духопрозріння в тканину психожиття мають якесь вельми важливе значення для самопізнання людини. Саме тому я деякі з них перекажу тобі, мій читачу, склавши з багатолітньої мозаїки спогадів послідовні сюжети.
Спочатку про товариша всього мого життя, котрий з’явився в ті далекі дитячі літа — незримо, а потім, після балаганного цирку, а може, завдяки йому, — вже відвідував мене у снах та видіннях явно, маючи ім’я, призначення, життєвий шлях.
У лісі жив я. У лагідному присмерку дубів-товаришів, в обіймах шовковистих трав, немов надій легких, духмяних. І завжди поруч були добрі прекрасні очі — квіти. Їх так було багато — розмаїтих, щирих, суворих, кличних, ласкавих, гордих. Над ними я літав. Усім був брат. У всіх у нас одна була покрівля — склепіння неба. І хліб усім один — ласкавий промінь Сонця.
Та ось мене в сільце спіймали. І віддали у цирк. Навчили мудрості своїй.
Блискавиця слави розкраяла простий і мудрий плин життя мого. І вже не в лісі я, а на шумній арені змагань. І що то за змагання? По колу мчать вершники, змокрілі від ревнивої напруги. Хто переможе — найславніший буде! Орден слави отрима він, велику шану, грім оплесків.
Забунтувало моє серце. І я подумав: як тут перемогти, на цій арені? Адже всі ми в одному замкненому колі! Ще й слава очі сліпить облудним сяйвом!
Цієї ночі я втечу з арени. Хай гнівається слава, проте я в рідний ліс лечу. Там ждуть мене...
Виділося мені, що я був десятилітнім чи одинадцятилітнім хлопчиком Павликом. Жив у якомусь дореволюційному містечку над Бугом. Пам’ятаю, що мама недавно померла, жив я у жорстокого і непривітного вітчима. Доглядала мене бабуся, мати покійної матусі. Спогади починаються з того дня, коли на великому майдані над Бугом з’явився цирковий балаган мандрівної «трупи Агійо», розкішні афіші на рекламних щитах, на парканах, на стінах величали циркачів, як «всесвітньовідомих», «прославлених», «незрівнянних». Особливо інтригував усіх (а найпаче дітей) «маг і чаклун, ілюзіоніст і факір, йог і чудотворець Ойра-хан». Окрім нього, було ще безліч дивовижних номерів. Незліченній юрмі дітей (та й дорослим теж) кортіло побачити вчених коней, бо в глибині тимчасового притулку, спорудженого біля балагана, інколи видно було спини лискучих, ситих рисаків вороної та буланої масті, чулося приглушене іржання. Ясна річ, що дітям, котрі надокучливим роєм вилися довкола гігантського шатра, хотілося бодай одненьким оком кинути на таємничого ілюзіоніста. Проте, скільки люди не товпилися, як не заглядали у всі щілинки, нічого цікавого не бачили, окрім звичайнісіньких теслярів, що будували дерев’яні сидіння довкола арени, не звертаючи жодної уваги на базік та докучливих гуляк.
Настав вечір. На вулицях містечка де-не-де спалахнули електроліхтарі, над цирковим балаганом зажевріла блакитна куля. По хідниках потяглися до майдану поважні пани з панями та панійками, а також сила-силенна простого робочого люду. Біля каси вихилявся блазень-штукар, рекламував майбутню виставку, запрошував купувати квитки. На майдані запрацювали всілякі атракціони. Люди в очікуванні цирку каталися на каруселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутню подію.
Блазень повідомив, що вистава починається, бемкнув дзвін біля входу. Я зі своїм товаришем Тарасиком заздрісно дивився на всю ту людську мурашву, бо ж ми грошей не мали ані шеляга, проте сподівалися якось побачити циркову «кумедію». За Бугом тьмянів обрій, в небі догорало золотаво-пурпурне багаття заходу, базарний майдан весело загомонів, товпище потяглося до входу в шатро. Ми змішалися з тим потоком, намагаючись в дорослому річищі якось прошмигнути до приміщення, проте високі, жилаві хлопці в розкішній позолоченій уніформі схопили нас за шкірку і кинули, мов безпорадних кошенят, у кущі.
Ми посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, кидаючи люті репліки на адресу публіки, що спокійно і впевнено валом перла на видовище. Тарасик раптово перестав дивитися на юрму, перевів погляд угору. Я спостеріг, що він зацікавився верхів’я шатра.
— Що ти там загубив? — штовхнув я товариша в бік. — Чи довго нам тутечки вклякати? Треба щось робити...
— Я знаю, — радо озвався Тарасик.
— Що знаєш?
— Як побачити цирк. Глянь туди...
— Куди?
— Шатро бачиш?
— Бачу.
— А над ним?
— Дуб...
— Ну... Не кумекаєш?
— Ні, — признався я.
— Тоді сам ти дуб, — сердито зашепотів Тарасик. — Не треба нам жодних п’ятаків. Ми таке містечко собі осідлаємо, що ого-го! Краще, ніж в перших рядах. Згори ж все видно...
— Як же ти побачиш? Там же брезент... парусина...
— А ми проріжемо, дурню...
— А як уздрять?
— Хто? Ми дві невеличкі дірочки зробимо, щоб підглядати. А нас не побачать... Гайда!
— Страшно.
— Тоді я сам. Боягуз!
Мені стало соромно. Я зважився:
— Та ні! То я так...
Ми пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарапкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли поміж темно-зеленої густючої крони безшумно, мов коти. Зупинилися над серединою шатра і осідлали товсті гілки.
— О! — вдоволено озвався Тарасик. — Розкішно! Можна щодня ходити. І хлопців знайомих привести...
— Ти що? — заперечив я. — Почнеться сварка, дізнаються дорослі. Не треба.
— Ну, гаразд. Давай ножика, проріжемо дірочки...
Покрівля шатра була ветха, ми лише трохи розширили дві щілинки, крізь які видно було кільце арени, потрушене золотистою тирсою, гомінливу публіку та замерлих біля входу уніформістів. У перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато офіцерів, пані з панами сміялися, обмінювалися репліками, жінки обвівали розпашілі обличчя віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду набилося безліч робочого люду, серед тої маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки — то були глядачі з містечкових околиць.
— Вже, — шепнув Тарасик. — Починається. Дивися і не диш!
Ми припали до отворів. Глядачі затихли, тільки хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. Яскраві електросвітильники пломеніли вгорі. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному костюмі, в білих рукавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен. Воно мені здавалося подібним до мертвяка, я шепнув про це Тарасикові.
— Тихо, — цикнув він.
