ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

Проте понад всією тією новітньою екзотикою пливло правічне народне життя: народжувалися діти, одружувалися нові пари, творилися чарівні містерії весіль та щорічних свят. Я дуже любив так звані «свайби» — традиційні ритуали поєднання нареченої й нареченого, творення нової сім’ї; в таких подіях відображалася стихійна радість всієї громади, відчувалося, що це справді не лише справа двох, а дійство цілого народу. А які багатоденні опери — дивоглядні спектаклі під зоряним небом, під покривалом хмар і вітрів, на виду у птахів і звірів, дерев і квітів, на очах у тисяч людей! Скільки віків творилося те чудо? І як «легко», як хутко воно розвіялося на лихоманкових вітрах епохи, щоб замінитися сміттям псевдокультури! Достатньо згадати бодай кілька фрагментів з тої хвилюючої вистави, щоб втямити, що розгубили ми на манівцях сатанинських років...

— Сивая зозуленько,
Не вставай раненько,
Не куй так жалібненько.
— Як мені не кувати,
Коли має осінь наставати.
— Оленчина матінко,
Не вставай так раненько,
Не плач жалібненько.
— Як мені не плакати -
Одну дочку маю -
Треба віддавати.
Не розвивайся, гаю,
Не завдавай жалю,
Не розвивайтесь, луги,
Не завдавайте туги,
Бо й так тугу маю,
Дочку від себе оддаю,
Та в чужу сторононьку,
Не в свою родиноньку...

Мені здається, що всі ті речитативи та пісні, арії, сюїти, роздуми та голосіння своєю природністю, простотою, геніальністю дорівнюють стихійним силам Землі й Неба: воді, вогню, повітрю, зоряній безмірності. Це був неповторний Всесвіт Душі, котрого марно шукати у штучних зусиллях нинішніх апологетів «обрядів», висмоктаних з пальця бездуховних сучасників. А тепер — скільки віків нам чекати, щоб дорівнятися знову до своїх унікальних предків?!

— Кучерявий Іванко, кучерявий,
Хто ж тобі кучері позавивав?
— Позавивала мені Маруся
Темної ночі, ясної свічі,
Ясного сонечка у віконечка...
Або ось ця поетична перлина, яких тисячі в ритуалі весілля:
— Ой думай, Марусю, та не думай, -
Пливти тобі дві річеньки, третій Дунай.
За Дунаєм черешенька з ягідками,
А вже ж тобі не гуляти з дівоньками.
— Обламаю черешеньку, хоч не всю,
Погуляю неділеньку хоч одну...

Що б не діялося в ті осінні хвилюючі дні, все було з піснею, з мудрістю, зі щирістю ; чи випікалися шишки весільні або короваї, чи проходила наречена селом, запрошуючи всіх на весілля, чи перевозився скарб з хати в хату, — всюди примовки, всюди поезія, неповторна, запашна, відточена, відшліфована тисячолітнім Редактором — духом-нації.

Ясна річ, що всі мої нинішні міркування — вже підсумок цілого життя, проте й тоді, в дитячі літа, душа сприймала струмок пращурівських традицій як єдино можливий і вартісний поза всякими оцінками «культурних» зайд...

Насувалася зима. Позамерзали калюжі, ставки. Батько змайстрував мені саморобні ковзани: до дерев’яної основи кріпився пруг з коси, в тих колодочках він пропалив по дві дірочки. Я прив’язував те чудо до черевиків і захоплено ковзався на льоду поміж очеретами та ситником: брав розгін аж від Кадомки, минав Красно-пілку і, розігрівшись від змагання з вітрами, завершував щасливий політ в гурті з товаришами на плесі головного ставка в середині села.

Одного дня трапилося нещастя, котре відбилося пізніше на всьому житті. Мені батьки купили зимове пальтечко, я вирішив обновити його, похвастатись перед ровесниками. Кілька годин ковзався на ставку, хизуючись обновкою: розстебнувшись, показував блискучу підкладку, внутрішні кишені. Натішившись, повертався додому. Вже недалеко від хати надибав невелику криничку, покриту кригою. Ставши на неї, я кілька разів гуцнув. Лід провалився, і я шухнув у воду. Мене обпалило вогнем, кілька хвилин я вовтузився у воді та багні, вибираючись на тверде. Вибравшись, з жахом побачив, що обновка перетворилася в огидне шмаття. Не пам’ятаю, що керувало моїми діями — у всякому разі, не страх перед покаранням, — але я не пішов додому, а бігцем подався на поле, до скирти. Сяяло яскраве сонце, і мені здавалося, що воно хутко висушить мокре вбрання, багнюка обтруситься і мама не помітить, що зі мною сталося.

Я заліз у солому і скулився в ній, як бродячий пес. Мороз міцнішав. Тяма непомітно залишила мене.

На щастя, якийсь дядько надійшов смикати соломи для худоби, він знайшов мене, вже непритомного, і хутко доправив до хати. Мене роздягли з голосінням та зойками, мама плакала, примовляла: «Що ж ти собі надумало, дурне моє, нещасне моє?» Я крізь хвилі марень доказував їй, що сонечко мене б висушило і пальтечко знову стало б як нове.

Тепла піч прийняла моє тремтяче тільце в свої тисячолітні щедрі обійми, зуби цокотіли, груди розривалися від кашлю, хвилі знемоги колихали мене, несли у безвість. Не відаю, скільки днів та ночей смерть змагалася з життям, щоб забрати мене до себе, але пам’ятаю, що саме тоді мій незримий друг, мій чарівний наставник знову приходив у гості, лікував мене, втішав, розкривав потаємні глибини інших життів та країв. Знову я відчував себе іншим хлопцем, мав інших товаришів, замислювався над загадками далеких від мене істот. Пригадую химерну історію про Ойра-хана так, як вона вимальовується вже тепер, хоч і обцяцькована зайвинами дорослих міркувань, як буває це з днищем корабля, що приходить з довгого плавання весь обліплений черепашками. Не буду розбиратися, де вигадка, де реальність, ми вже з тобою, читачу, домовилися, що неможливо провести межу поміж тим і тим, — викладу свій спогад про духовного гостя далеких світів просто, без жодного сумніву, в надії, що реальністю для нас стане те, що допоможе всім нам розкрити власну людяність глибше, аніж досі...