Минуло багато літ. Лихоліття прокотилося, я повернувся додому, почав працювати на літературній ниві, став членом Спілки письменників. Виходили книги, посилювався контакт з читачами. Проте знову на обрії клубочилися хмари, почалися арешти. Готувався суд над Іваном Дзюбою та іншими «дисидентами». І ось одного вечора, коли я їхав тридцятим трамваєм додому, до мого плеча хтось доторкнувся. Літній чоловік злобно і люто дивився на мене, п’яно похитуючись.
— Що вам потрібно? Хто ви?
— Не впізнав? Придивися, придивися гарненько!
— Одчепіться! Я не хочу вас знати!
— Та ні, ти придивися!
Якісь жінки відтягували його від мене:
— Серьожа! Серьоженька! Облиш! Ти хильнув зайвого!
— Та ні, нехай впізнає мене! Нехай впізнає!
І тут я згадав. Сині очі, досить гармонійне обличчя, але вже зім’яте, постаріле, проте в глибині зіниць хлюпає якась апокаліптична лють, ненависть. То був мій слідчий. Він примітив, що я впізнав його.
— А-а-а-а! Згадав-таки! Згадав! Думаєш, так просто все минає? Все вертається! Від нас не втечеш, не втечеш!
— Серьожа, Серьоженька!
— Одчепіться! Хай він все згадає! Де їхні Дзюби? Де їхні Стуси? Га? І тобі дорога туди! Туди, туди!
Я замовк. Вирішив усунутися від гидкого діалогу з п’яним. Та ще й з
— Зупинка «Резницкая»...
— Резницкая, Резницкая, — зі смаком повторив мій «знайомий», нахабно підморгуючи мені. — Резать, резать, резать...
— Не «Резницкая», — не стримався я, — а «Ризницька». Розумієте, чоловіче? Тут жили ризники, котрі ткали ризи для церкви...
— Нет, резать, резать! — наполягав він. — Тут жили різники! А дальше — «Боенская». От слова — бить, бить! Бойня!
— Ні, бідний чоловіче, — заперечив я, — не бойня, а бій, боєць. Тут були бойові вали для захисту Києва.
— Нет! Тут были бойни! Бить, резать! Бить, резать!
Його схопили жіночки під руки і вивели з трамвая...
Ще один малюнок. Осінь п’ятдесятого року. Північ. Станція Кочмес. Я — «зек» пересувної колони Печорлагу. Живемо у вагонах, довкола тимчасові дроти. Працюємо на ремонті залізничної колії: засипаємо гравій, забиваємо костилі, носимо рейки, шпали. Конвой щоденно визначає «запретзону», обтикає її прапорцями. Перехід за умовну лінію — смерть. Вбивають часто й безглуздо. Згадую такий випадок. Конвоїри не злюбили одного літнього ув’язненого учителя: він добре знав «право», кодекси, Конституцію і все колов червононогонників тими чи іншими порушеннями, звертався до їхнього комсомольського сумління: «Хлопці, ви ж спадкоємці революції! Хіба це заповідав вам Ленін? Хіба ви не бачите, кого охороняєте? Хіба не знаєте, хто такі ваші начальники?»
Чи «хлопці» проявили власну ініціативу, чи хтось десь їм тюкнув, але вони хутко знайшли можливість позбавитися від непроханого правозахисника. Одного дня начальник конвою поманив пальцем старого «зека» до себе. Бригадир крикнув:
— Слухай, дід! «Запретку» не переходь!
— Не бійся, гнида! Іди сюди! Ось так! Отут, біля мене будеш стоять. На одній позі, чуєш?
Він справді змусив старого стояти на одній нозі, обтикавши її паличками.
— Оце твоя «запретка»! Поставиш другу ногу — прострелю!
Ми зняли галас. Конвой почав стріляти понад головами, змусив замовкнути. Старий не втримався на одній нозі, впав за межі паличок. Конвоїри дружно пристрелили його.
Ми зібралися докупи в центрі зони, вимагали вести до лагпункту. Конвоїри, матюкаючись, повели. По дорозі кілька разів клали пас у багно, тримали по півгодини. Начальник вислухав нашу розповідь про смерть старого «зека», але повірив версії конвою: застрелений при спробі втекти!
Ось, друже читачу, кілька типів людей. Їх мільйони. Не «окремі» родимі плями капіталізму, а тьма- тьмуща. Навіщо я згадую про них? Щоб поставити важливе питання перед собою, перед тобою, мій сучаснику: що нам робити з такими людьми? Адже вони живуть поряд, з ними нам разом будувати спробу громадської світлиці, з ними їздити в поїздах, на кораблях, з ними летіти до далеких зірок, з ними вибирати депутатів до верховних органів, з ними вирішувати
Запитання страшне. Ми його ще не ставили перед собою, навіть не торкалися такої проблеми. Ось за яку ниточку смикнуло далеке видіння, казкове нібито видіння про мого дитячого супутника, про химерного мандрівника над часом і простором Ойра-хана...
Проте я поспішив, поспішив. Забіг наперед. Все це ще не скоро, до тих часів іти, йти, повзти, летіти, знемагати від болю, холоду, зневіри, сумніватися, палати від образ, кохати і зневірюватися, прагнути смерті і рятуватися від неї...
А тепер — повернуся до моєї дитячої казки. Щось в ній є таке, що вельми важливе для мене. Щось таємне, нерозгадане досі.
У тому житті, де я був осиротілим хлопчиком Павликом, далі сталося ось що. Юний організм хутко одужав, і мені спало на думку вислідити вітчима, а відтак — і самому почути, про що розмовляє таємничий ілюзіоніст з дівчинкою Марічкою. Якось надвечір я назирцем прокрався за Семеном на берег Бугу, там над водою бовваніло дві постаті — доросла й дитяча. Заховавшись в кущах, я почув дивну розмову, яку, напевне, записував і вітчим...
— Чому ти все мовчиш, мовчиш, Ойра-хане?
— Я не мовчу, Марічко.
— Мовчиш, я ж бачу. Вуста не ворушаться, очі якісь замислені, чужі...
— Я промовляю, Марічко. Лиш ти не чуєш мене.
— Я б хотіла почути...
— Може, колись почуєш.
— Дивний ти. Все дивишся, дивишся в небо, на зірки... Що ти там бачиш?
— Найдорожче, Марічко.
— Що тобі найдорожче?
— Одна зірочка. Ти її не побачиш.
— Ти її дуже любиш?
