його в постіль, а хрипкий голос заспокоював:
— Знаю, знаю, синочку, які звірі нині гарчать у твоєму серці, сам переживав у юності муки любові й зради, зневаги та образи! Але зачекай! Хай перекипить зло і залишиться чистий, як меч архангела, гнів. Тоді ти знатимеш, як діяти... Тоді дух поведе тебе на стежку суджену, а не вражений гонор...
На четвертий день з’явився Димитр, оповів, що Ганнусю замкнули в покоях, оточили служницями, князь звелів покликати пасічника і попросив його згоди на шлюб з донькою. Старий упав на коліна, плакав, благав не губити дівчини, бо яка ж вона княгиня, що ясновельможний пан лише хоче потішитися невинною пташкою, та й годі, а потім залишиться тільки сором та ганьба. Володар довго добирався до глузду божевільного пасічника, а потім зрештою вигнав його геть, заявивши, що воля Вишневецького непорушна. Княжич нагадав побратимові про свої сумніви та застереження: хто ступив на козацьку стежку, тому триматися за жіночу спідницю негоже! Треба збиратися і рушати в путь, хай кожен вибере свою долю.
Івась затято відповів, що присяги не зламає, повинен визволити дівчину, а далі хай вона вирішує, як сама знає. Якщо княжич не хоче допомогти побратимові, то Вогневик сам спробує пробратися до покоїв у замку. Тайноок, який слухав перепалку друзів, докірливо закректав.
— Ех, Івасю, негоже мовиш. Ви ж обмінялися кров’ю з Димитром. Хіба не відаєш, що побратимство на Вкраїні святіше від сімейних уз? Тож не мели дурних слів, а думайте, щоб певніше завершити справу. Чує серце моє — не на добро ця твоя любов, не на часі вона! Такі хлопці, як ви, інший поклик мають чути, понад гомоном серця...
Заспокоїлися побратими, домовилися, що й коли чинити, попросили хлопців покійного Вітра-в-полі чатувати біля зовнішніх веж лубенського замку. Сутінки скрали небокрай, на заході громадилися хмари, всюди залягла пітьма, лише деінде блимали вогники в лубенських хатах та світилося кілька бійниць у замку. Димитр провів побратима крізь потаємну хвіртку, замасковану терновими кущами, зупинився під стіною.
— Бачиш вікно... ось там, праворуч? То вітальня Корибута. Звідти я опущу міцного мотуза і чекатиму тебе внизу. Покої, де ув’язнена Ганнуся, поряд. Я проведу тебе. Не зволікай! Якщо тебе застукають — втікай, не очікуй нападу!
— Без неї? Нізащо!
— Ех, дурню, дурню! Ну, ходімо! Матінко Божа, захисти, поможи!
Княжич провів Івася темними й покрученими переходами, котрі, звиваючись гадюкою, піднімали їх вище й вище. Холодні протяги висвистували довкола, Вогневик відчував, як терпне спина і мурахи повзуть за шкірою.
— Чи довго ще? — прошепотів він.
— Тихо! Вже близько. Обережно... Бачиш смужечку світла? Це вхід до вітальні. Там нікого нема, я прив’яжу мотуза і миттю вниз, а ти — зайдеш сюди. Я маю ключ до потаємних дверей, ніхто не знатиме, що ти тут. Тільки не розбуди служниць, ради Христа!
— Ти кажеш — вітальня? Це та кімната, де зачарована шабля?
— Вона, вона! А хіба що?
— То захопи її з собою! Навіщо вона князю? Місце такій красній зброї на Хортиці!
— Невже віриш у казочки? Івасю, бійся Бога, досить пустих речей, нам послужать прості козацькі шаблі! Щасти доле! Я йду!
Заскрипіли невеликі ковані двері, в щілині замерехтіло проміння свічки. Димитр підштовхнув побратима в отвір. Івась закляклими ногами ступив кілька кроків. З глибини покоїв пролунав зляканий голос Ганнусі:
— Хто це?
Вогневик кинувся назустріч, простягнув руки до блідого личка, що неясним овалом вирізнялося біля свічки, облямоване білими простирадлами та пухкими подушками.
— Кохана! Це я! Біжімо! Все готове! Нас чекають! Дівчина зіщулилася в глибині ліжка, нажахано зашепотіла:
— Ні, ні! Івасю! Я не можу! Втікай, бо лихо буде!
— Чому не можеш? Що сталося? Ти ж присягалася! Ми втечемо, обвінчаємося! Я повезу тебе далеко- далеко де жоден князь не дістане нас!
— Івасю! — заплакала Ганнуся. — Вже пізно! Мене взяв князь, я не дівчина! Він обіцяв стати зі мною до шлюбу! А якщо ні — тоді Сула прийме моє тіло, а Бог святий душу!
— Вій взяв? — закляк від несподіванки хлопець. — О, яка ганьба! Як ти могла? Ти ж казала...
— Івасю! Хіба я могла опиратися? І ще... він сказав, що від моєї згоди залежить твоє життя... Я любила тебе і хотіла врятувати свою любов...
— Мовчи! — важко видихнув юнак. — Мовчи, зрадливе створіння! О Димитре! Чому я не послухав тебе? О, дурень, дурень!
За великими стрілчастими дверима почулися важкі кроки, на порозі раптово виросла висока постать Вишневецького з смолоскипом в руках.
— Хто тут? — гримнув він.
Івась метнувся до потаємного виходу, пірнув у прохід. Зацьковано озираючись, перебіг вузький прохід, відчинив двері до вітальні. Побачив чорний отвір вікна, що дихав холодом, відзначив вузол мотуза, зашморгнутий за ніжку важкого стільця. Яке щастя! Димитр встиг опуститися. Хутчіше, хутчіше!
У коридорі чулися гучні крики володаря:
— Варта! Хапайте злодія, харцизяку! Рубайте на місці!
Кілька литвинів проломилося в двері. Івась скреготнув зубами. Не встиг! А захиститися нічим! Він згадав про колекцію Корибута, що нею князь часто хвалився перед гостями. Ось вона: ведмежа шкура, а на ній — турецькі ятагани, сагайдаки зі стрілами, тугі луки, московські мечі, кавказькі кинджали, кілька пістолів рідкісної роботи, а посередині — легендарна шабля з арабської криці, про яку давно вже шепотіли козаки, литвини і прості люди в лубенському замку. Зачарована шабля, що нібито належала першому отаману мандрівних лицарів, вона давала господареві своєму невразливість, захищала навіть від десятка нападаючих. Впала та зброя буцімто з неба, і легенда передавала прадавній заповіт, що, доки на землі Українській є зачарована шабля, доти не вмре думка про волю! Як потрапила зброя до князя Корибута, ніхто не відав, але знаючі люди казали, що мав її в своїх руках навіть славетний Святослав, а оскільки Вишневецький вів свій рід від Рюрика, то хтось з попередників зумів оберегти небесний дарунок, щоб не дістався він ворогам краю Руського.
Все це миттю промайнуло в свідомості хлопця, а тим часом він, як дикий кіт, метнувся до колекції й вихопив блискучий клинок з піхов, а потім кинувся до вікна.
— Бийте його! — загорлав Вишневецький, виростаючи в чорному проході дверей. Очі його палахкотіли чорним вогнем у променях смолоскипа. — Рубайте його на кавалки!
— Шабля! Зачарована шабля! — шепотіли литвини, страхаючись підступитись до розлюченого Івася, готового на все.
— Лайдаки! Хлопи! Смердючі боягузи! Що ви мелете? Така ж самісінька шабля, як всі інші! Геть зі шляху, миршаве поріддя! Я сам впораюся з вовченям!
Корибут висмикнув з колекції турецького ятагана і з шаленством накинувся на хлопця. Вогневик відбив удар. Ще, ще, ще! Князь був хоробрим і вмілим бійцем, провів у походах все життя, але він не знав, що Вітер-в-полі ще з дитячих літ навчав кобзаревого поводиря майстерності, поєдинку, передавши йому безліч таємних прийомів. Блискавицею миготів над головою Івася ятаган, проте ще меткіше виблискувала в руках зацькованого хлопця легендарна криця. Поєдинок був таким оскаженілим, що навіть вірні литвини заклякли, мов заворожені. Здійснивши кілька несподіваних прийомів, Вогневик викликав замішання у князя і вибив зброю з його рук. Ятаган брязнув об каміння підлоги і покотився під стіну.
— Зачарований! Зачарований! — гомоніли нажахані охоронці.
Тим часом хлопець скочив на підвіконня, схопився за край мотуза, миттю спустився вниз, боляче вдарившись об виступ на стіні. З сутінок вихопився Димитр, схопив побратима за руку і потягнув його в темряву. Десь позаду чулися крики, погрози, в дворі замайоріли смолоскипи. Та вже було пізно! Княжич вивів Івася за стіну замку, там на шляху бовваніло кілька вершників, тримаючи на поводі запасних коней.
— Ось твій кінь! — весело й задихано промовив Димитр, тицяючи до рук побратима повід. — Вперед!
