звислого вуса. Обабіч, між візком і вершниками, бадьоро біг здоровенний одновухий пес, якого квестор Ігнатій перед від’їздом спробував був погладити й зрозумів, що це не собака, а чорт у шкурі. Найостаннішим, відставши од візка та понуривши голову, їхав поранений гайдук пана Михала. Коліно його спухло, ходити пішки він міг тільки шкутильгаючи, але впертий гайдук був неймовірно — повернутися у Виснич він навідріз відмовився, і по очах пораненого ясно читалося, що поповзе він за хазяїном своїм хоч у Шафляри, хоч на край світу, аби життям чи смертю спокутувати провину і — ще й того мало! — при нагоді зубами перегризти горлянку проклятому розбійникові Мардулі.
До полудня минули пам’ятне Марті Жаб’яче Джерело та виїхали на дорогу, що веде до Нижніх Татрів. Візок абата був ледь не перекинутий — назустріч, здійнявши хмару куряви, котився віз, запряжений гнідою кобилкою, що збожеволіла від крику й підхльостувань свого хазяїна. Марта й Михал смикнули поводи та бризнули врозтіч; квестор Ігнатій ледь устиг прийняти до краю дороги, розминувшись із возом на якусь п’ядь, кобила різко звернула вбік, і віз міцно засів правими колесами в пухкому піску узбіччя.
— Збожеволів?! — кінь воєводи Райцежа вже гарцював біля перехнябленого воза, а сам пан Михал, багровіючи лицем, ладен був розірвати несамовитого возія. — Смерті шукаєш, суча кістко?! Відповідай!
— В обитель… — бубонів дідок, який випав із воза. Він безперестану кланявся та сплескував пергаментними долонями. — Матко бозка, врятуй мене грішного! В обитель поспішав, ясновельможний пане, до святих отців-бенедиктинців… Бо спалять же, як стій спалять, за вітром пустять!.. Невже я не розумію — я все розумію! Але ж вони не слухають, бугаєцький війт розпеченим залізом катувати хоче, а хто ж таку муку стерпить… ох, Матко Бозка, врятуй та помилуй!..
Марта впізнала старого. Це був той самий мірошник, що підвозив її до колодязя.
— Кого спалять, дідусю? — запитала вона й спішилася. — Та зачекай, Михале, тобі аби тільки рубати… Навіщо в обитель квапитися, мірошнику? У твоєму віці даремно воза по дорогах навскач не ганяють…
Прозорий, як весняне небо, погляд старого став більш-менш осмисленим, сам мірошник задихав рівніше й схопився за край воза — видно, ноги відмовлялися тримати зношене тіло.
— А-а, дочко… Бог тебе послав, не інакше! Брата мого палять, молодшенького, кажуть — чаклун, нечистому продався… Може, чула? — Стах, теж мукомол, як і я! Бугаєцький війт із сухосадським змовилися, людей намовили, а люди в нас добра не пам’ятають, їм що мірошник, то й чаклун! Сім десятків років на одному місці — і все було добре, а на сімдесят першому загомоніли: і корови в Бугайцях погано дояться, і дівчина минулого року в річці біля млина втопилася, а тіло не знайшли, і вовки знахабніли, серед білого дня худобу ріжуть, учора ж знову змія бачили в небі, кружляв надвечір над млином… не інакше, як сам Харнась-нероба це бачив, коли з корчми додому повз! Дочко, рідна, ти на коні — лети в обитель, ублагай когось зі святих отців у Бугайці їхати! Нехай святим судом судять, праведним, нехай не дадуть пропасти безневинній душі…
Абат Ян вибрався з візка і підійшов до розхвильованого мірошника. Старий підсліпувато мружився, а далі, упізнавши тинецького ігумена, кинувся тому в ноги і втретє взявся переказувати трагічну історію свого брата, звинуваченого в чаклунстві та у зв’язках із Сатаною. Короткими й точними запитаннями абат не давав мірошникові збитися на манівці, навертав його до головних подій — інакше довелося б вислухати весь життєпис Бугайців од гулящої жінки нинішнього війта до вічно п’яного Харнася-нероби. Та ось він нарешті повернувся до Марти і Михала.
— Це тобі не Відень, — розвів руками, завваживши, як Марта закусила губу. — Забула, мабуть, як воно в наших місцях? Бачу, забула… Михале, ви їдьте лісом навпростець, там дорога вторована, не тільки верхи, а й на кареті шестірнею можна проїхати. А я в ці Бугайці поверну… бо ж спалять діда — і не перехрестяться!
— Спалять, — личко мірошникові зморщилося як печене яблуко з очей потекли скупі старечі сльози, — ой, спалять…
— То, може, разом поїдемо? — заговорив був воєвода Райцеж, але абат Ян заперечно похитав головою.
— Не треба, Михалеку. Ні до чого. Я — священик, мене вони послухають, а ти запальний у нас, з’явишся в Бугайці з гайдуком та Мартою, підеш упоперек, почнеш палашем махати, а мужики за сокири схопляться… Тут не Відень і навіть не твій Виснич, де холопи спину вирівнювати розучилися! До того ж, якщо ти потрібен Мардулі-разбійникові — у тутешніх селах чутки гучно лунають, завтра Мардулі донесуть, де ти та що ти!.. Коротше, їдьте лісом, до вечора дістанетеся до корчми Габершляга — там і ночуватимете. Чекайте мене в корчмі до завтрашнього полудня. Гадаю, що встигну… Що ж, брате Ігнатію, — in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! [7]
— Amen [8], - негайно відгукнувся квестор і зістрибнув на землю.
…Коли колеса візка спільними зусиллями Михала й квестора Ігнатія було витягнуто з піску, підбадьорений присутністю абата Яна мірошник видерся на передок, прицмокнув на кобилу — і віз мало- помалу покотився у зворотному напрямку.
Слідом за ним рушив візок ігумена тинецького монастиря, абата Яна Івонича.
Марта й Михал перезирнулися й повернули в ліс. Дорогу до корчми Габершляга воєвода Райцеж непогано знав, турбуватися за Яна пан Михал не бачив особливих причин — скривдити духовну особу, та ще й таку відому в тутешніх місцях, не насмілився б ніхто — але Михал раз у раз ловив себе на тім, що озирається та пильно вдивляється в хащі обабіч дороги, немов сподіваючись щось видивитися серед безладдя стовбурів і чагарнику.
Щось дуже важливе.
Одновухий Джош, сам того не помічаючи, тулився до вершників і нервово нюхав повітря.
Пахло бідою.
3
Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, — він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом — блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне!
Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати…
Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав.
— Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий?
Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав.
— До мого млина, — нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся. — Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш — їдь наперед і веди нас як пастир…
Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, — але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян.
Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда.
— Що це означає, старий? — жорстко спитав він. — Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?
— Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, — не змигнувши оком, зізнався мірошник. — Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.
